24 березня 2015 року у місті Кривий Ріг був День трауру, Україна прощалася з незламним сином своїм — Доценко Анатолієм.

Народився Анатолій 11 січня 1982 року в місті Арциз Одеської області.
У 1984 році разом з батьками переїхав в місто Кривий Ріг Дніпропетровської області.
У 1999 році закінчив загальноосвітню школу №118 міста Кривий Ріг.
У 2004 році Анатолій — випускник 4-го факультету Національного аерокосмічного університету імені М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут» за спеціальністю «Газодинамічне та імпульсне обладнання». Під час навчання в університеті закінчив кафедру військової підготовки офіцерів запасу, з присвоєнням первинного офіцерського звання — молодший лейтенант.
Жив у 8 гуртожитку, друзі називали його Кент, звідти й позивний.
З вересня 2004 року по червень 2007 року працював майстром виробничої дільниці, з червня 2007 року — начальником планово-економічного бюро Філії Державного підприємства «Антонов» «Серійний завод «Антонов» міста Київ.
Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у місті Києві, де був активним учасником Революції гідності.
Юлія, дружина: «Был активным участником Революции Достоинства. Принимал участие в самые горячие дни. Говорил, что хочет другой, новой жизни для своей семьи и дочери. Не мог больше терпеть несправедливость. После начала войны Анатолий просился на фронт, но его все не призывали. Тогда он взял на работе отпуск и пошел в учебку, как доброволец…»
Влітку 2014 року Анатолий добровільно вступив до батальйону УНСО (Українська Націоналістична Самооборона), де пройшов курс військової підготовки. Коли прийшов час їхати в зону проведення антитерористичної операції, виявилося що необхідні документи для його мобілізації ще не були готові. 27 листопада 2014 року звільнений з роботи у добровільно-примусовому порядку.
З кінця листопада 2014 року Анатолій проходив військову службу за контрактом в 81-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України:
звання — солдат,
посада — розвідник.
Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник боїв за Міжнародний аеропорт «Донецьк».
20 січня 2015 року солдат Доценко загинув під час виконання бойового завдання в районі Міжнародного аеропорту «Донецьк», коли група бійців, до складу якої він входив, потрапила у засідку та прийняла бій з російсько — терористичними угрупуваннями. З того дня Анатолій числився в списках зниклих безвісти. Лише через деякий час був впізнаний за результатами експертизи ДНК.

Нагороди:
Указом Президента України № 270/2015 від 15.05.2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальноїцілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

20.01.16 нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Нагороджений відзнакою м. Кривій Ріг «За заслуги перед містом» 3 ст. (посмертно).

28.07.16 нагороджений відзнакою «За участь у бойових діях УНСО» 1 ступеня .

Нагороджений почесною відзнакою Всеукраїнського братства ОУН-УПА «Захиснику України від московської агресії» .

Похований на Алеї Слави Центрального кладовища міста Кривий Ріг.
Портрет на меморіалі «Стена пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секция 5, ряд 2, місце 35.

Анатолію ДОЦЕНКО присвячується

Прочитай, товаришу, ці скорбні рядки,
Хай течуть сльози в вологі платки.
І в дні багатства, і в роки нужди
Ми будемо пам’ятати тебе назавжди.

Нехай припиняться співи і все замовкне навкруг,
Ми сумуємо, що пішов з життя наш друг.
За покликом серця пішов боронити країну,
Ти загинув, як герой, захищаючи Батьківщину.

Тож Царство Небесне тобі і нехай земля буде пухом,
Спасибі велике, що не впав духом.
Боягузів в Рай не пускають,
Прощай наш друже: ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Олександр Росколій

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

http://memorybook.org.ua/5/docenko.htm,

https://ukraine-memorial.org/…/docenko-anatoliy-igorovich ,

https://1kr.ua/news-20077.html,

https://mahala.com.ua/novyny/pam-iati-tykh-koho-vbyla-rosiia-dotsenko-anatoliy/,

14 липня 2014 року військово-транспортний літак Ан-26, бортовий номер 19 виконувал завдання із перевезення вантажів та десантування парашутним способом матеріально-технічних засобів відрізаним від основних сил українським бійцям.
Близько 12.00 в районі міста Краснодон над Луганщиною цей літак на висоті 6500 м було підбито ракетою з території Російської Федерації.
В результаті ураження лівий двигун та електрообладнання літака відмовило, після чого АН-26 почав завалюватися на ліве крило з розворотом вліво. Літак упав поблизу села Давидо-Микільське. Пілоти ціною власного життя відвели літак від населеного пункту.
З 8 осіб, котрі були на борту, 2 загинуло — Дмитро Шкарбун та майор Дмитро Майборода, один пілот потрапив у полон.
Обидва Дмитра були не просто колегами, вони довгий час товаришували. Дмитро Шкарбун міг врятуватися, але він допоміг своєму командиру і другу продовжити рух літака.
Дмитро Шкарбун — наш хайовець, випускник 2005 року.
Він закінчив Харківський інститут льотчиків, а потім ХАІ у 2005 році. Це була його друга освіта. Служив у 456-тій бригаді транспортної авіації. З травня 2014 року — учасник АТО.
Менш як за три місяці його екіпаж виконав 35 бойових вильотів.
Дмитро Шкарбун не дожив 11 днів до свого Дня Народження. 25 липня йому мало б виповнитись 37…
Тіла загиблих пілотів сильно обгоріли, вони були закопані на території, яку контролюють бойовики. Українською стороною велись переговори про їх вивезення.
Прощання з пілотами відбулося у Вінниці, їх поховали на Алеї Слави Центрального кладовища 29 вересня.
31 жовтня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), а 17 квітня 2015 року гвардії майору Дмитру Шкарбуну присвоєно чергове військове звання підполковник.
Без чоловіка та батька залишилися дружина та син.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://uk.wikipedia.org/wiki/2014),

https://khai.edu/ua/news/den-pamyati-nashogo-hajovcya-dmitra-shkarbuna/

Руслан Редькін народився 23 квітня 1977 року в угорській столиці місті Будапешт у родині військового льотчика. Батько родом з Докучаєвська Донецької області.

В 1994 року Руслан закінчив загальноосвітню школу № 2 ім Ю. Гагаріна у місті Охтирка Сумскої області.

З дитинства мріяв стати льотчиком, як батько. Здобув вищу освіту в Харківькому інституті льотчиків Військово-Повітряних Сил Україні та Національному аерокосмічному університеті ім. Жуковського “Харківський авіаційний інститут”, який закінчив в 2002 року.

У 1998 році почав службу льотчиком-штурманом у військовій вертолітній частині в місті Бердичів на Житомирщині.

З 2004 року був командиром вертолітної ланки (Мі-9) в смт Калінів Львівської області.

У 2005 року стає льотчиком Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС України. Загін базувався в м. Ніжин Чернігівської області, колишня військова частина Д0170. Брав участь у гасінні пожеж в Грузії та у Новобогдановці.

2007-го отримав відзнаку Міністерства надзвичайних ситуацій України «За відвагу в надзвичайній ситуації».

У 2010 році стає начальником штабу вертолітної ескадрильї спеціального призначення Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. З червня 2011 — начальник штабу авіаційної ескадрильї спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту.

З листопада 2013 року призначений командиром авіаційної ескадрильї спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій України. Присвоєно звання підполковника служби цивільного захисту.

Руслан Редькін 2—8 травня 2014 року перевозив останки загиблих вертолітників з Луганська. 

Загинув 21 червня 2014 року під Харковом в районі села Лизогубівка після падіння гелікоптера Мі-8Т, що слідував за маршрутом Ніжин — Чугуїв, для забезпечення перевезення особового складу й гуманітарної допомоги в зоні проведення АТО. Близько 10:00 вийшов останній раз на зв’язок і зник з радарів.

О 06:45 22 червня 2014 рока пошуково-рятувальні сили ДСНС України виявили місце катастрофи у лісосмузі на території Зміївського району Харківщини, через негоду його шукали майже добу; гелікоптер розбився та згорів, екіпаж загинув.

23 червня тіла загиблих льотчиків доставили на аеродром Ніжина, на злітній смузі відбулось прощання.

24 червня Руслана поховали в Бердичіві.

Вдома залишилися дружина Ірина Михайлівна та двоє дітей: син Єгор (2012 р.н.) та дочка Вікторія (2004 р.н.). Сім’я повернулась у Бердичів, звідки родом Ірина.

В Охтирці — батьки, Віктор Серафимович і Віра Михайлівна. Молодший брат Олексій — також льотчик, миротворець, учасник АТО.

15 липня 2014 року Указом Президента України 593/2014 від 15.07.2014 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відзначений— нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

У жовтні 2015 року, враховуючи особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, рішенням Охтирської міської ради присвоєне звання «Почесний громадян м. Охтирка» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело: Вікіпедія.