ЮРОВСЬКИЙ Владислав, випускник 3 факультету 1998 року випуску


2 березня 2022 року… Ці березневі дні навіки увійдуть в історію Харкова страшними обстрілами. Ворог мстився мирному місту за провалені штурми…
1 березня – страшний ракетний удар по будівлі Харківської обласної адміністрації.
2 березня – палаючи під ракетними залпами будівлі біля Дзеркального струменю…
Ворожі літаки проносилися над містом. Бомби летіли на Харків.
Ворог мстився криваво і без жалю.
Того дня, 2 березня, ворожа бомба влучила у розташування 113-ї бригади ТРО. Пекло вогняного смерчу забрало життя 16 бійців Харківської тероборони. Серед них — майор Владислав Юровський – випускник ХАІ, заступник начальника штабу Харківської бригади ТРО 113 (ВЧ А7041).
Харків був для Владислава не просто рідним містом. Це було його серце, його душа. Місто, за яке він відав найцінніше — своє життя.
Народився у Харкові 12 жовтня 1971 року. З дитинства захоплювався футболом, разом з батьком був завзятим вболівальником харківського Металісту. Мабуть саме вболівання за рідну футбольну команду згодом переросло у справжній патріотизм та бажання захищати Україну.
У старших класах вступив до Фізматшколи ХАІ, а у 1988-му став студентом факультету Систем управління. Він був саме з тієї унікальної породи хайовців, на яких тримається студентське життя ХАІ – встигав навчатися і займатися спортом, організувати факультетські свята і влітку попрацювати у студентських будівельних загонах.
1994 рік – омріяний диплом і лейтенантські погони після військової кафедри ХАІ. Далі працював у Центрі економічних досліджень і управлінського консультування «Консульт», відповідав за комп’ютерно-інформаційну складову організації.
Активний учасник харківського Євромайдану. З початком окупації Криму та Донбасу став волонтером. У 2015 році приєднався до ЗСУ, а згодом увійшов до територіальної оборони Індустріального району Харкова.
Рідні та друзі напишуть про нього:
«Владислав став одним із засновників територіальної оборони Харківщини. Протягом п’яти років він докладав неймовірних зусиль для її становлення та розвитку. Це один із тих ентузіастів, кому ми завдячуємо тим, що територіальна оборона Харкова змогла дати гідну відсіч ворогу у 2022 році… 24 лютого 2022 року бійці тероборони першими вступили у бій із російськими військами, ціною власних життів зупинили ворога та не дали захопити Харків».

2 березня ворожий літак вдарив бомбою по розташуванню 113 бригади ТРО
Бійці пізніше напишуть:
«02.03.2022 року ворожою авіацією був здійснений обстріл ОКП військової частини А7041, в результаті обстрілу ОКП був знищений. Але це не зламало військовослужбовців, а навпаки додало це більше злості та ненависті до ворога…»

З часом на цьому місці з’явиться табличка (а потім невеликий меморіал):
«На цьому місці 2 березня 2022 року під час авіабомбардування міста Харкова, виконуючи священний обов’язок по захисту Батьківщини від рашистських загарбників, загинули воїни 113 ОБР ТРО ЗСУ:
молодший лейтенант ІВАН БОНДАРЕНКО
солдат СТАНІСЛАВ ВОЛОВІК
солдат ІГОР ВОЛОХОВ
солдат ДЕНИС ГУМЕНЮК
майор ВІТАЛІЙ ІСАЄНКО
солдат ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕНКО
майор СЕРГІЙ КОСТЕНКО
солдат ДМИТРО МУНАЄВ
капітан ПАВЛО НОВОСЕЛОВ
капітан ВОЛОДИМИР ЮРЧЕНКО
майор ОЛЕКСАНДР БЕЗУГЛИЙ
солдат ДЕНИС СОКОЛЕНКО
старший солдат ДМИТРО АРХІПОВ
солдат АРТЕМ ДЕЙНЕКО
лейтенант ВІТАЛІЙ ЯКОВЛЕВ
майор ВЛАДИСЛАВ ЮРОВСЬКИЙ

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

 ЛІНСЬКИЙ Дмитро, роки навчання в ХАІ 2012 — 2014

30.03.2014 року у Харкові був черговий майдан. Збиралися на площі Конституції. Я була дуже рада, що поруч зі мною була моя онука, що приїхала по документи у Харків з другого міста, де вчилася у магістратурі.
Коли хлопці — футбольні фанати почали займати стрій у колоні, щоб рухатися, ми вже стояли навпроти магазину Ведмедик і були в захваті від їх організованості. Запам’ятався хлопець у світло-сірому спортивному костюмі з мегафоном, що керував.
Фанати розтягнули банер з написом “Единая страна”, виконали гімн і… ми вперше почули їх хіт “Путін х**ло, ла-ла-ла”. Зрозуміло, що це була перша демонстрація незламності і рішучості українців! Кінцевим пунктом ультрас був стадіон, харківський “Металіст 1925” проводив матч за путівку до Прем’єр-ліги з командою Колос (Ковалівка).

Потім прийшла інфа, що на хвіст колони напали антимайданівці, але дуже швидко на захист прибігли хлопці з перших рядів.
Серед фанатів був і хайовець Дмитро Лінський…
Хлопець з Краснограда (тепер Берестин), що на Харківщині. Дмитро Лінський народився 08 січня 1995 року. Любов до футболу привела юного вболівальника на фанатську трибуну «Металіста», а згодом і до колективу WTF, який на початку своєї історії був зосередженням молоді більш відомого Kharkiv City Patriots.
У 2012 року вступив до ХАІ.
Але прагнучи волі для української нації, він з 2015 року долучився до Азовського руху. Спочатку це був Нацкорпус, а в 2016 році вже підрозділ АЗОВ.
Дружина Дмитра — Лариса Різван згадує, що до 19 лютого 2022-го вона була в Краснограді. Дмитро із її старшим сином Давідом залишились в їх домі в Маріуполі. Перед самим початком бойових дій вона повернулась в припортове місто, бо чоловік сказав їй, що ось-ось розпочнеться війна і вона хотіла бути поруч з ним.

«Я зібрала речі і повернулась до своїх рідних і до 22 лютого Дмитро був зі мною вдома. Вони тоді мали змогу не жити на базі, а приходити кожен вечір додому після роботи.
В ніч 22 лютого вже був наказ, щоб бійці залишались на місці.
Полк Азов, останні пів року, потужно готувались до захисту країни від ворога. Вони знали, що буде війна, все діло часу.
Весь цей час бійці дуже серйозно говорили з рідними з приводу вторгнення. Тому, майже, всі рідні полку “Азов” почали виїжджати з Маріуполя вже 22 лютого. Керівництво надало спецавтівки, щоб родини мали змогу виїхати з міста. Я відмовлялась. Відтягувала час. Не вірила, що війна може затягнутися, що може бути масштабною. Як і кожна любляча дружина намагалась залишитись і підтримати чоловіка. З чоловіком та дітьми 6 років жили в Маріуполі, бо він військовий та і база їх була там, майже 2 кілометри від дому.
24 лютого о 4-й ранку я зрозуміла, почалась війна. Я дзвонилась до чоловіка, він сказав зібрати все необхідне і виїжджати з міста. Пам’ятаю, що зателефонувала BlaBlaCar домовилась з автобусом, але вони виїхали без мене з сином. Тоді Дмитро почав шукати автівку. Він не знав, як розірватись між сім’єю та країною, бо всі хлопці вже стояли на захисті. В той момент їм було не до своєї рідні та сімей. Один з побратимів Дмитра, який був звільнений від служби, допоміг нам виїхати з міста. Вже через дві години на блокпості почались обстріли мирного населення, людей розстрілювали».
Дмитро ніколи не боявся викликів долі та був готовий віддати життя за Батьківщину. Серед побратимів «Сектант» був завжди другом та шанував кожного, а головне — вмів цінити дружбу. Останніми роками допомагав своєму командиру Станіславу Парталі, так вони і стали приятелями. Дуже прискіпливо ставився до своєї роботи, а побратими завжди могли покластися на Дмитра.

«Сектант» мав багато хобі та полюбляв активний відпочинок. Окрім тренувань на полігоні, змагань з боксу та футболу, займався водолазними курсами, стрибками з гелікоптера з парашутом, хотів поїхати на змагання зі снайперської стрільби. Читав багато книжок зі снайперської тактики, а улюбленим фільмом був «Американський снайпер». Дуже на Дмитра вплинула смерть побратима «Баррета» в березні 2018. Можна казати, що ця втрата його сильно змінила. Близькі Азовця згадують, що він дуже чутливо відносився до кожної втрати. В ці миті у його очах була жага помсти за кожного з друзів. Разом з тим, Дмитро був добрим та щирим, дбайливим сином, чоловіком та батьком. Наприкінці кожного дня дзвоним мамі та бабусі, що було для нього дуже важливим.
Жив у громадянському шлюбі зі своєю коханою та мав багато планів на майбутнє. Одружитися офіційно навесні 2022 року, купити будинок у Маріуполі, зробити з нерідного сина, якого виховував з шести років, чемпіона світу з боксу.

Та, на жаль, цим планам не судилося звершитися. Дмитро Лінський поліг у бою 28 лютого 2022 року.
Зі слів дружини: “Останній дзвінок був 28 лютого вранці. За всі ці дні нічого не їв крім снікерсів і коли. Навіть в останньому відеозв’язку я бачила, що він дуже втомлений. Все говорив, що то не важливо, енергія є, а значить буде перемога. О 14.00 попередив, що має перерву і піде поспить хоча б з дві години. Телефон вимкне, тож зв’язку не буде. О 14.30 прийшло останнє повідомлення: “Я дуже втомлений”
Між 17:00 та 18:00 Дмитра не стало.
Загинув 28 лютого 2022 року у селі Лебединське Маріупольського району Донецької області, виконуючи наказ свого командира. Він навіть у той момент, коли мав можливість покинути позицію, продовжував розвідувальні дії, і його автівка потрапила під обстріл.
Останніми його словами коханій були: «Все буде добре, я завжди з тобою!».
Останній його бій відбувався за Маріуполем на блокпосту. Хлопці, які вижили, спочатку намагались забрати тіло, але йшли жорстокі бої. На кожних 4-х наших бійців було 54 росіяни. Агресор вів потужні обстріли. Хлопці просто не змогли його витягнути. Ліпший Друг Дмитра командир, який віддавав накази, коли дізнався про його загибель, десь через годину намагався прорватись на поле бою та витягнути тіло. Вогонь не вщухав. Все ближче і ближче наближався ворог. Треба було відступати…
«Мій чоловік був дуже доброю та порядною людиною. Чоловік-сонце, чоловік-позитив! Сім років нашого спільного життя він носив мене на руках, дарував неймовірне піклування та радість. Тільки на роботі він був іншим – серйозним та суворим, з жагою помсти за кожного побратима, за кожен метр землі… Пишаємося, що мали можливість бути сімʼєю з нашим Героєм. Любимо та памʼятаємо його назавжди!» – розповіла дружина загиблого воїна Лара Різван.
Прощання відбулося 3 червня 2024 року в крематорії на Байковому кладовищі в Києві.
11 червня 2024 року з Дмитром попрощалися в рідному Краснограді де й поховали його на «Алеї Слави».
На честь вшанування памʼяті у м. Берестин названо вулицю “Дмитра Лінського”.

Нагороджений відзнакою “За участь в АТО”. (2016р.)
Нагороджений орденом (2022р.) «За мужність» III ступеню (посмертно).
Нагороду загиблого героя передали його рідному братові Денису.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ


Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://uk.wikipedia.org/wiki/

https://krasnograd.info/articles/308431/abo-zi-schitom-abo-na-schiti-azovec-dmitro-linskij

https://krasnograd-rada.gov.ua/linskyi-dmytro-serhiiovych/

https://www.standsofheroes.com/tribuna-geroev/dmitro-sektant-linskiy

https://www.instagram.com/p/C4X7_a6sVUn/

 ДОЦЕНКО Анатолій, випускник 4-го факультету 2004 року

24 березня 2015 року у місті Кривий Ріг був День трауру, Україна прощалася з незламним сином своїм — Доценко Анатолієм.

Народився Анатолій 11 січня 1982 року в місті Арциз Одеської області.
У 1984 році разом з батьками переїхав в місто Кривий Ріг Дніпропетровської області.
У 1999 році закінчив загальноосвітню школу №118 міста Кривий Ріг.
У 2004 році Анатолій — випускник 4-го факультету Національного аерокосмічного університету імені М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут» за спеціальністю «Газодинамічне та імпульсне обладнання». Під час навчання в університеті закінчив кафедру військової підготовки офіцерів запасу, з присвоєнням первинного офіцерського звання — молодший лейтенант.
Жив у 8 гуртожитку, друзі називали його Кент, звідти й позивний.
З вересня 2004 року по червень 2007 року працював майстром виробничої дільниці, з червня 2007 року — начальником планово-економічного бюро Філії Державного підприємства «Антонов» «Серійний завод «Антонов» міста Київ.
Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у місті Києві, де був активним учасником Революції гідності.
Юлія, дружина: «Был активным участником Революции Достоинства. Принимал участие в самые горячие дни. Говорил, что хочет другой, новой жизни для своей семьи и дочери. Не мог больше терпеть несправедливость. После начала войны Анатолий просился на фронт, но его все не призывали. Тогда он взял на работе отпуск и пошел в учебку, как доброволец…»
Влітку 2014 року Анатолий добровільно вступив до батальйону УНСО (Українська Націоналістична Самооборона), де пройшов курс військової підготовки. Коли прийшов час їхати в зону проведення антитерористичної операції, виявилося що необхідні документи для його мобілізації ще не були готові. 27 листопада 2014 року звільнений з роботи у добровільно-примусовому порядку.
З кінця листопада 2014 року Анатолій проходив військову службу за контрактом в 81-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України:
звання — солдат,
посада — розвідник.
Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник боїв за Міжнародний аеропорт «Донецьк».
20 січня 2015 року солдат Доценко загинув під час виконання бойового завдання в районі Міжнародного аеропорту «Донецьк», коли група бійців, до складу якої він входив, потрапила у засідку та прийняла бій з російсько — терористичними угрупуваннями. З того дня Анатолій числився в списках зниклих безвісти. Лише через деякий час був впізнаний за результатами експертизи ДНК.

Нагороди:
Указом Президента України № 270/2015 від 15.05.2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальноїцілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

20.01.16 нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Нагороджений відзнакою м. Кривій Ріг «За заслуги перед містом» 3 ст. (посмертно).

28.07.16 нагороджений відзнакою «За участь у бойових діях УНСО» 1 ступеня .

Нагороджений почесною відзнакою Всеукраїнського братства ОУН-УПА «Захиснику України від московської агресії» .

Похований на Алеї Слави Центрального кладовища міста Кривий Ріг.
Портрет на меморіалі «Стена пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секция 5, ряд 2, місце 35.

Анатолію ДОЦЕНКО присвячується

Прочитай, товаришу, ці скорбні рядки,
Хай течуть сльози в вологі платки.
І в дні багатства, і в роки нужди
Ми будемо пам’ятати тебе назавжди.

Нехай припиняться співи і все замовкне навкруг,
Ми сумуємо, що пішов з життя наш друг.
За покликом серця пішов боронити країну,
Ти загинув, як герой, захищаючи Батьківщину.

Тож Царство Небесне тобі і нехай земля буде пухом,
Спасибі велике, що не впав духом.
Боягузів в Рай не пускають,
Прощай наш друже: ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Олександр Росколій

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

http://memorybook.org.ua/5/docenko.htm,

https://ukraine-memorial.org/…/docenko-anatoliy-igorovich ,

https://1kr.ua/news-20077.html,

https://mahala.com.ua/novyny/pam-iati-tykh-koho-vbyla-rosiia-dotsenko-anatoliy/,

 ШКАРБУН ДМИТРО, 1-й факультет, 2005 рік випуску

14 липня 2014 року військово-транспортний літак Ан-26, бортовий номер 19 виконувал завдання із перевезення вантажів та десантування парашутним способом матеріально-технічних засобів відрізаним від основних сил українським бійцям.
Близько 12.00 в районі міста Краснодон над Луганщиною цей літак на висоті 6500 м було підбито ракетою з території Російської Федерації.
В результаті ураження лівий двигун та електрообладнання літака відмовило, після чого АН-26 почав завалюватися на ліве крило з розворотом вліво. Літак упав поблизу села Давидо-Микільське. Пілоти ціною власного життя відвели літак від населеного пункту.
З 8 осіб, котрі були на борту, 2 загинуло — Дмитро Шкарбун та майор Дмитро Майборода, один пілот потрапив у полон.
Обидва Дмитра були не просто колегами, вони довгий час товаришували. Дмитро Шкарбун міг врятуватися, але він допоміг своєму командиру і другу продовжити рух літака.
Дмитро Шкарбун — наш хайовець, випускник 2005 року.
Він закінчив Харківський інститут льотчиків, а потім ХАІ у 2005 році. Це була його друга освіта. Служив у 456-тій бригаді транспортної авіації. З травня 2014 року — учасник АТО.
Менш як за три місяці його екіпаж виконав 35 бойових вильотів.
Дмитро Шкарбун не дожив 11 днів до свого Дня Народження. 25 липня йому мало б виповнитись 37…
Тіла загиблих пілотів сильно обгоріли, вони були закопані на території, яку контролюють бойовики. Українською стороною велись переговори про їх вивезення.
Прощання з пілотами відбулося у Вінниці, їх поховали на Алеї Слави Центрального кладовища 29 вересня.
31 жовтня 2014 року нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), а 17 квітня 2015 року гвардії майору Дмитру Шкарбуну присвоєно чергове військове звання підполковник.
Без чоловіка та батька залишилися дружина та син.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://uk.wikipedia.org/wiki/2014),

https://khai.edu/ua/news/den-pamyati-nashogo-hajovcya-dmitra-shkarbuna/

 РЕДКІН Руслан, 1-й факультет, 2002 рік випуску

Руслан Редькін народився 23 квітня 1977 року в угорській столиці місті Будапешт у родині військового льотчика. Батько родом з Докучаєвська Донецької області.

В 1994 року Руслан закінчив загальноосвітню школу № 2 ім Ю. Гагаріна у місті Охтирка Сумскої області.

З дитинства мріяв стати льотчиком, як батько. Здобув вищу освіту в Харківькому інституті льотчиків Військово-Повітряних Сил Україні та Національному аерокосмічному університеті ім. Жуковського “Харківський авіаційний інститут”, який закінчив в 2002 року.

У 1998 році почав службу льотчиком-штурманом у військовій вертолітній частині в місті Бердичів на Житомирщині.

З 2004 року був командиром вертолітної ланки (Мі-9в смт Калінів Львівської області.

У 2005 року стає льотчиком Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту ДСНС України. Загін базувався в м. Ніжин Чернігівської області, колишня військова частина Д0170. Брав участь у гасінні пожеж в Грузії та у Новобогдановці.

2007-го отримав відзнаку Міністерства надзвичайних ситуацій України «За відвагу в надзвичайній ситуації».

У 2010 році стає начальником штабу вертолітної ескадрильї спеціального призначення Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту. З червня 2011 — начальник штабу авіаційної ескадрильї спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту.

З листопада 2013 року призначений командиром авіаційної ескадрильї спеціального призначення на вертольотах Спеціального авіаційного загону Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій України. Присвоєно звання підполковника служби цивільного захисту.

Руслан Редькін 2—8 травня 2014 року перевозив останки загиблих вертолітників з Луганська

Загинув 21 червня 2014 року під Харковом в районі села Лизогубівка після падіння гелікоптера Мі-8Т, що слідував за маршрутом Ніжин — Чугуїв, для забезпечення перевезення особового складу й гуманітарної допомоги в зоні проведення АТО. Близько 10:00 вийшов останній раз на зв’язок і зник з радарів.

О 06:45 22 червня 2014 рока пошуково-рятувальні сили ДСНС України виявили місце катастрофи у лісосмузі на території Зміївського району Харківщини, через негоду його шукали майже добу; гелікоптер розбився та згорів, екіпаж загинув.

23 червня тіла загиблих льотчиків доставили на аеродром Ніжина, на злітній смузі відбулось прощання.

24 червня Руслана поховали в Бердичіві.

Вдома залишилися дружина Ірина Михайлівна та двоє дітей: син Єгор (2012 р.н.) та дочка Вікторія (2004 р.н.). Сім’я повернулась у Бердичів, звідки родом Ірина.

В Охтирці — батьки, Віктор Серафимович і Віра Михайлівна. Молодший брат Олексій — також льотчик, миротворець, учасник АТО.

15 липня 2014 року Указом Президента України 593/2014 від 15.07.2014 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, відзначений— нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)

У жовтні 2015 року, враховуючи особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, рішенням Охтирської міської ради присвоєне звання «Почесний громадян м. Охтирка» (посмертно).

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело: Вікіпедія.

  • Страница 2 из 2
  • <
  • 1
  • 2