Віктор Глуховеря проживав у селі Володимирівка Карлівської громади.

На службу його мобілізували у лютому 2023-го року.
Чоловік був молодшим лейтенантом, командиром аеромобільного взводу.

40-річний Віктор Глуховеря загинув 16 серпня 2023-го року під час бойових дій біля села Роботине Запорізької області. Це сталося унаслідок мінометного обстрілу з боку російських військових.

14 вересня йому мало виповнитися 41 рік.

У День Незалежності України у 2023 році поховали полеглого воїна Віктора Глуховерю з Полтавщини у селі, де він жив.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://studgorodok.khai.edu/

https://suspilne.media/

https://np.pl.ua/

Олександр народився у Глухові Сумської області 15 лютого1992року, був випускником Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного, ніс службу у Державній прикордонній службі, викладав артилерійську справу.
Як досвідчений військовий, що володів усіма сучасними знаннями та вміннями, планував майбутню кар’єру, тому вступив до магістратури ХАІ.
З перших днів навали був у бою. Спершу з побратимами із Житомирського прикордонного загону захищав підступи до Києва, був нагороджений орденом «За мужність».

Весною 2023-го протистояв окупантам на фронті в Луганській області. Олександр Єрмоленко був начальником мінометної прикордонної застави, командував групою реагування.
5 липня 2023 його група прийняла смертельний бій. Старший лейтенант Олександр Павлович Єрмоленко стояв до кінця…
Його називали “Водолій” — позивним, за яким був спокійний, уважний до інших, але рішучий командир. Він міг залишитись у тилу, але обрав передову.
Глухівчанин Олександр Єрмоленко загинув 5 липня 2023 року на Луганщині.
Йому було лише 31.
Удома захисника чекали друждина, троє дітей, серед них — донька, яку він бачив лише по відеозв’язку.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://hlukhiv.city/

Сергій народився 16 лютого 1967 року в радгоспі «Ярославський» Жаксинському районі Целиноградської області (Казахстан).
У трирічному віці разом з батьками переїхали до с. Шулешівка, що на Путивльщині.
У 1984 році закінчив Веселівську ЗОШ і вступив до Харківського авіаційного інституту на факультет Систем управління. Жив у гуртожитку ХАІ-11. Як і всі студенти того року, потрапив під військовий призов і два роки служив в армії (тоді в групах ХАІ залишалися лише дівчата та ті, хто вже відслужив строкову). Після служби повернувся до рідного ХАІ і випускався вже з іншим курсом — не у 1990-му, а в 1992-му, коли отримав диплом ХАІ за спеціальністю «Авіаційне приладобудування».
У складні 90-ті, коли скасували розподіл, а підприємства масово згортали виробництво, кожен виживав як міг.
Сергій Миколаович вільно володів німецькою мовою. Пішов працювати учителем у рідній школі, викладав німецьку мову та фізичну культуру. Він знав, як зацікавити школярів своїм предметом, вуів до кожного знайти підхід.
Захоплювався футболом і багато часу приділяв роботі з молоддю. Безліч місцевих хлопців пройшли через його футбольну команду. Завдяки тренерському таланту Сергія Миколайовича сільські школярі знали смак спортивних змагань і перемог. Його команда завжди була однією з кращих серед шкіл колишнього Путивльського району. Він був організатором футбольних турнірів у селі серед дітей і дорослих. Сергій Миколайович притягав до себе й викликав довіру. Загострене відчуття справедливості не дозволяло тренеру змовчати, якщо він бачив, що його команду несправедливо засуджують.
Працював інженером з техніки безпеки ТОВ «Агріпорт-Норд». Сергій Миколайович запам’ятався відвертою, щирою, відповідальною та принциповою людиною. Завжди відстоював свою точку зору, при цьому був скромним. Гарний сім’янин, люблячий чоловік і батько.
Після початку повномасштабного вторгнення агресора, коли перші колони російської техніки вдерлися на українські землі, він, не вагаючись, вступив добровольцем до Сумської територіальної громади. У березні 2022 року пішов до лав Збройних Сил України. Сергій Миколайович був командиром 3-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти військової частини А4427 (старший лейтенант) позивной “Самсон”. Воювати довелося на донецькому та луганському напрямках. Мав поранення нижньої кінцівки, двічі контужений.
Узимку 2023 року, коли після серйозного поранення воїна відпустили на кілька днів до родини, знайшов час, щоб зустрітися зі школярами. Як міг, підібрав слова, щоб розповісти дітям про те, як його побратими боронять нашу землю від ворога. Хлопчики дивилися на нього зі справжнім захватом, розуміючи, що слухають слова героя.
Після поранень йому пропонували працювати при штабі, але він не покинув своїх побратимів, сказавши: «Або я додому приїду сам з перемогою, або привезуть під прапором!»
Таким він був і таким залишиться в пам’яті багатьох, хто його знав.
Останні теплі дні квітня 2023 року стали великим випробуванням для сім’ї військового. Спочатку, коли Сергій Миколайович перестав виходити на зв’язок із рідними, вони були впевнені, що він знайдеться живим і сам зателефонує їм. І хотіли в це вірити.
Проте сталося непоправне: унаслідок штурмових дій і атаки противника південніше села Кузьмине в районі Серебрянського лісництва на Луганщині загинув 27 квітння 2023 року. Мужньо виконав військовий обов’язок.

Проводжати в останню путь Сергія Миколайовича прийшло дуже багато людей. Військові відмовилися покласти труну з загиблим воїном в машину й у весь шлях до кладовища несли її на руках. І це неспроста, тому що на війні Сергій Миколайович, будучи командиром взводу, завжди відстоював свою точку зору перед командуванням, навіть розуміючи, що це загрожує йому проблемами. Він захищав своїх бійців, бо відчував за них відповідальність так само, як колись за своїх школярів. Особливо щемно в той весняний сонячний день, серед квітучих садів його рідного села вітер ширив звуки пострілів почесної варти. У серцях односельців і тих, хто знав Сергія Самощенка, завжди залишатиметься пам’ять про героя та вдячність за його сміливість і оборону рідної держави.
Родина втратила найкращого чоловіка та батька, Україна втратила мужнього героя.
Сергій Миколайович Самощенко похований 06 травня 2023 року в с.Веселе Путивльської громади.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://putivlska-gromada.gov.ua/

https://rama.com.ua/

https://sumymemory.gov.ua/

Богдан народився 11 листопада 2003 року у смт. Шахтарьске (Свердловськ) на Луганщині.
У 2021 році поступив на факультет літакобудування ХАІ, обравши кафедру інформаційних технологій проєктування.
З березня 2022 року Богдан проживав у селі Кричка Солотвинської селищної громади на Івано-Франківщині. Продовжував навчання в ХАІ дистанційно, успішно закінчив перший курс.

У січні 2023 року другокурсник ХАІ Богдан Овчаренко добровольцем став на захист України. Солдат 207-ї механізованої бригади, що тримала ворога на Донецькому напрямку. Але доля відвела Богдану всього три місяці…

25 квітня 2023 року — ворог ударив ракетами по місту Слов’янськ… Цей обстріл забрав життя Богдана Овчаренка. Воїна, добровольця, патріота, людини з великим серцем.

У Солотвинській селищній громаді написали:
«Богдан на свій юний вік був справжнім патріотом та Воїном, який не побоявся стати на захист своєї держави. Відданий військовій присязі на вірність українському народові, він загинув, мужньо виконуючи військовий обов’язок.
Пам’ять про Захисника України житиме вічно!
Низький уклін!
Вічна пам’ять! Вічна шана!
Наші діти, наші герої — вони були народжені для Життя і найбільше заслуговували на нього.»

Богдану назавжди 19…

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://galychyna.if.ua/

https://pik.net.ua/

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Максим Баришев народився у Києві. Батько сім’ї був військовим. Можливо, саме приклад батька згодом мотивує сина вступити до лав української армії та захищати Батьківщину.

Здобув середню освіту в місті Хмельницький.
Пізніше навчався у Харківському авіаційному інституті. Вступив до ХАІ в 1992 році. Рідний 5-й факультет, рідний гуртожиток ХАІ-12.
У 1999 році отримав диплом випускника радіотехнічного факультету – спеціальність «Конструювання та виробництво радіоапаратури».
У 2014 році добровольцем став на захист країни.
На довгі 9 років він забув про мирне життя, довгі 9 років він бився за Україну. За період військової кар’єри неодноразово брав участь у бойових операціях. Зокрема, у складі 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців в Антитерористичній операції на сході України.
З початку повномасштабного вторгнення продовжував захищати українську землю у складі своєї бригади. Став учасником оборони Києва, пізніше воював на Донецькому напрямку.

15 лютого 2023 року випускник ХАІ, доброволець із 2014 року, старший сержант 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Максим Баришев прийняв свій останній бій під Вугледаром…

03 січня в Максима був день народження… йому виповнилось 48…

Героя Ворзеля Максима Баришева нагороджено посмертно державною відзнакою. На урочистостях з нагоди Дня селища Бучанський міський голова Анатолій Федорук вручив Орден «За мужність» III ступеня мамі воїна – Наталії Олексіївні Баришевій.

У Бучі, яка тепер навіки стала символом неймовірного горя й страждань, Максиму Баришеву встановлено стелу.

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://www.buchanews.com.ua/

https://ualosses.org/uk/soldier/Джерело:

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Григорій народився в селі Попельники Івано-Франківській області.
Ще в дитинстві разом із родиною переїхав до села Велика Мотовилівка, що під Фастовом на Київщині. Там закінчив місцеву школу.
Вищу освіту здобув у Харківському авіаційному університеті.
Працював на державному підприємстві «Антонов» та в охороні. Професійно займався боксом, їздив на змагання й виборював перші місця.
Він був створений для інженерії, бо захоплювався ковальською справою і виробами з металу. У кузні обожнював експериментувати, шукати щось нове. Власноруч кував ножі й катани, за що друзі прозвали його «Кузнець». Саме цей позивний він вибрав, коли 24 лютого 2022 року в лавах добровольців став на захист Київщини.

Навесні 2022 року Григорій МАНДРИК бився за Мощун та Ірпінь, звільняв Київщину.
Обіймав посаду командира відділення — командира бойової машини.
Потім був Херсон. Далі Запорізький напрямок, місяці наступів і оборони…
Потім Бахмут. Оскаженілий ворог рвався вперед. Третя штурмова (колишній полк ССО «Азов») пішла в бій, закриваючи собою Україну.
20 січня 2023 року в Кліщіївці, що на Бахмутському напрямку, Григорій МАНДРИК із позивним КУЗНЕЦЬ прийняв свій останній бій.

Нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня», «За сприяння оборони Києва», «Сталевий хрест».

Йому назавжди 27…

Дома на нього чекали батьки й наречена, з якою він так і не встиг одружитися…

«Молодий, мужній, великий патріот України… Він мав великі плани на майбутнє після Перемоги – мати сім’ю, народити діток, на вихідних приїхати до мами й тата, бачити і вчити життю молодшого братика і просто жити у вільній країні…» – зазначили у Фастівській міській раді.
«Як боляче… Клята війна забирає найкращих… Царство Небесне, вічний спокій, хай земля буде пухом! Ми будемо всі пам’ятати тебе, Гришка. Низький уклін тобі… Герої не вмирають, вони будуть завжди в наших серцях. Слава Герою України!!! Рідним і близьким щирі співчуття, витримки, щоб пережити це страшне горе…» – написала знайома Наталія Пророченко.
Поховали захисника в селі Велика Мотовилівка Київської області.
На його честь перейменували вулицю Шкільну.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://memorial.ua/

https://fastiv-rada.gov.ua/