Народився Андрій 7 серпня 1974 року в м. Харків.
У 1991 році закінчив Харківську школу №55. Дуже любив спорт, особливо футбол.
У 1998 році здобув кваліфікацію «інженер-механік» на факультеті «Технології виробництва літальних апаратів» Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».

Травень 2003 року. П’ята річниця випуску.

Свій військовий шлях Андрій почав з навчання на військовій кафедрі. Закінчивши кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта.
Професійний шлях майбутній захисник розпочав у м. Харків. З 2006 року Андрій займався підприємницькою діяльністю.
Згодом працював на посаді провідного інженера відділу матеріально-технічного постачання Інституту сцинтиляційних матеріалів Національної академії наук України.
Історія боротьби Андрія ПАЛЬОХИ за Україну розпочалась ще у 2015 році з гарячих точок АТО. Він займав посаду командира зенітного ракетного взводу окремої мотопіхотної 58-ої бригади імені гетьмана Івана Виговського. Разом з побратимами брав участь в запеклих боях біля Попасної.
Із майбутньою дружиною Андрій також познайомився на війні. Вони об’єднались в боротьбі за незалежність, а війна з’єднала їхні серця.
У 2017 році Андрій одружився та створив родину.
Два роки поспіль він воював в АТО. Демобілізувавшись, повернувся до мирного життя в м. Харків.
У 2019 році в родині захисника сталася радісна подія – народився син.
У 2020 році Андрій служив у Роменському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки на посаді старшого офіцера мобілізаційного відділення.
У кінці 2021 року пішов на військову службу до територіальної оборони. У складі ТРО боронив Сумський кордон та воював на Донецькому напрямку.
Був командиром взводу вогневої підтримки 152 батальйону територіальної оборони Збройних сил України.
Відповідальнісь, оптимізм і спокій у будь-якій ситуації — головні якості Андрія ПАЛЬОХИ. Основним для нього було збереження особового складу. Від завжди дбав про хлопців, з якими служив.
Андрій ПАЛЬОХА гідно давав відсіч російському окупанту на Сході. За його плечима оповитий війною Лиман… шлях важких боїв…
21 березня 2024 року зв’язок з захисником обірвався. Андрій вважався безвісти зниклим з 22 березня 2024 року.
Майже два тижні рідні жили в іншій реальності, де кожен день болів невідомістю. І тільки нещодавно стали відомі деталі загибелі Захисника.
Його любляче серце перестало битися на полі бою 22 березня 2024 року під час ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області.
Ворожа зброя забрала у взводу – найкращого командира. У дружини та сина – люблячого чоловіка й батька, у сестри – надійного брата, в української держави – відданого сина України!
Кортеж з тілом покійного захисника зустріли з пошаною, встеливши шлях живими квітами та прихиливши коліна, віддаючи останню шану пам’яті Героя.

Прощання з Воїном відбулось на Алеї Слави міста Ромни.
Тут, під супроводом священнослужителів, провели панахиду за загиблим військовослужбовцем.
На церемонію прощання прийшли рідні, близькі, керівництво громади, колеги з Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, друзі, знайомі, однокласники, побратими загиблого та просто небайдужі мешканці громади, щоб висловити останню пошану та вдячність Воїну.
На вічний спокій Героя прийняла рідна земля, за яку він віддав найдорожче – своє життя.
Захиснику тепер навіки 49.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://dancor.sumy.ua/

https://www.isc.kh.ua/

https://wartears.org/

Валерій народився, виріс і жив поруч з ХАІ.
Студенти, хайовські традиції, посвята в першокурсники – все це було невід’ємною частиною його юності: спочатку як харківського школяра, а потім – студента факультету Авіаційних двигунів ХАІ.
Після ХАІ працював, був вірним другом і коханим чоловіком.

Валерій розпочав військову службу в 206 батальйон територіальної оборони ЗСУ наприкінці 2022 року. В лютому 2023 року в боях під Бахмутом отримав важке поранення ноги. В стрій повернувся спираючись на палицю та відмовившись від проходження ВЛК — так поспішав до своїх бійців. Відновлювався вже в підрозділі.

Валера прилетів до мене в розташування на «новій» євробляхі зі словами «Командире, я потім долікуюсь, а зараз маю вертатися! Ось навіть машину нову знайшов, щоб більше користі було», — згадує безпосередній командир Валерія Олексій «Марс».
«Троя» надзвичайно цінував кожного зі своїх підлеглих, завжди був для них непохитним прикладом і опорою. З взводом першим виходив на всі позиції; намагався створити для них найкращі умови служби і побуту; щоб дати перепочити своєму бійцю — сам ставав чергувати на спостережний пост.
«Троя» надавав всім оточуючим віри, що все буде добре, підтримував всіх і завжди був готовий прийти на допомогу. Тепер ми маємо втримати стрій і втілити його віру у перемогу добра.
Тим ранком на позиціях «Троя» першим зустрів штурмову групу противника. Ніхто не сумнівався — він стоятиме за своїх людей до кінця. Побратими помстилися, штурмова група була розбита, позиція утримана, проте ніщо не полегшить нам біль цієї втрати…
7 березня 2024 року під час виконання бойового завдання на Мар’їнському напрямку загинув командир стрілецького взводу 206-го окремого батальйону 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ старший лейтенант Валерій Троя Троян.

Поховавали Валерія на Алеї Слави кладовища № 18 міста Харків.

Вже не можна достовірно переконатися, хто автор аканту у ФБ, але я вірю, що це саме Валерій Троян написав 06.03.2022 року: «Вірю в перемогу! Слава Україні!»

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерела:

https://khai.edu/

https://novynarnia.com/

https://wartears.org/

https://www.facebook.com/valerij.troan.624682

https://my.science.ua/

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв.
Світлинами поділилася сім’я Героя.

ФІЛОСОФ ІЗ РОЗУМОМ ІНЖЕНЕРА, РОМАНТИК У ПІКСЕЛІ ЗСУ.
Андрій Свящук (1975–2024)
(витяг)

Інженер за фахом і мисленням, якому було замало бути інженером. 
У бібліотеці рідної Жмеринки його знали всі. Коли приходив, питали: яку полицю ти ще не прочитав? Він, учительський син, тягнувся до філософії. Але відвідував гурток авіамоделювання. Тож поїхав навчатися в ХАІ – Харківський авіаційний інститут: на факультет літакобудування. 
Вже як одружився, вечорами просиджував у харківській бібліотеці Короленка над дисертацією. Вони в сім’ї жартували: «знову до коханки». 
Одногрупники поставали інженерами. Його приятель збудував у Києві аеродинамічну трубу, в якій тренуються парашутисти. А Свящук пішов в аспірантуру з філософії.
Він був естет, романтик і гедоніст. Любив жити. Цитувати Платона, милуватися заходом сонця, пити біля моря каву з красивої чашки. 
Мав внутрішню свободу: робити і говорити, що хоче. Це неможливо без іронії, якої Андрію не бракувало.
Його, впертого і сміливого, цікавило все. Катався під зимовим Харковом на лижах і сноуборді. Роками ходив у спортзал, займався боксом, їздив на ровері, бігав. В Одесі щоранку купався в морі. Катався на хвилях: на дошці, матраці, з вітрилом і без. Планував політати на дельтаплані. Навчився рибалити всюди, де була вода. 
Як у грі: ставив завдання, виконував і переходив на новий рівень. Чи то пак хаотично перестрибував: щось доводив до досконалості, до іншого швидко втрачав інтерес.
Жваво цікавився політикою. Завжди мав свою думку й вів довгі дискусії.
Любив готувати щось цікаве, з манерами шеф-кухаря: особливо плов і шурпу. Андрієва донька Софія не замовляє плов у ресторанах: навіть не шукатиме ніде такий смачний, як у батька. Він випробував сто рецептів, поки знайшов найкращий. Щоразу пів дня вибирав рис і правильне м’ясо, об’їжджаючи за спеціями східні базарчики. Пригощав друзів: за спільними застіллями можна оцінити, наскільки близькою була дружба. 
Колекціонував красиві чашки, кухонні ножі, кепки, термоси, бамбукові дощечки. Скуповував риболовецькі снасті. Знався на спортивному одязі. 
І хотів стати відомим філософом. 

***
Батьків познайомив ХАІ.
Дві випускниці заїхали до приятеля в гуртожиток. А він, такий хлопець-оркестр, наполіг, щоб дівчата зайшли послухати його гру на саксофоні. У тій кімнаті Алла зустріла Андрія. Начитаного, цікавого, інтелектуального. Він красиво говорив і завжди був у центрі уваги.
Свящуки мешкали на «Жуках»: це місцевість у Харкові поряд із лісопарком. Колись там була ферма, де жили коні, кози, ведмеді, вовки, фламінго, пелікан, олень і лисиця. Сім’я їх часто навідувала. Мама заморожувала залишки овочів для ведмедів. А тато годував вовків відкладеними з вечері кістками. 
Вони багато подорожували і ходили в гори у Криму. Їхнє улюблене місце – кримська бухта Ласпі. Небо там перетікає в лазурову воду. Цю синяву обрамлює темна зелень кущів, які тягнуться по кам’янистому березі, та дві гори обабіч: Ільяс-Кая і Куш-Кая. Вперше Свящуки дісталися сюди посеред ночі: довелося шукати з ліхтариками місце під намет. Відтоді приїздили щоліта, аж доки в Крим не вдерлися росіяни.
Софія їхала з дітьми інших «хайовців» у відпочинковий табір, але назад із ними ніколи не поверталася. Батьки підхоплювали її автівкою по дорозі з Харкова.

У Ласпі мама готувала їсти, купалась і засмагала.
Тато плив із надувним кріслом у море, а повертався з рибою і згорілою на сонці спиною. Він був шаленим рибалкою: міг везти з Харкова слоїк із зіпсованим м’ясом, бо прочитав, що на нього добре клює. Одного разу впіймав ската. Катав Софію на кріслі-матраці та вчив стрибати у воду.   
З Андрієм було про що поговорити, але складно жити. Він був різкий, саркастичний, запальний, цілком зосереджений на самовдосконаленні. Після повноліття доньки Алла з Андрієм розлучилися.
Друга дружина, Тетяна, прийшла в його життя під час повномасштабної війни.
***
Андрій і Софійка…
Вони мали гумор на двох. Андрій вчив її бути пильною і готовою до всього, стежити за речами в походах і поїздках. Софія, кажуть колеги, була «дитиною кафедри»: ходила з батьком на всі корпоративні свята. Йому вона завдячує вмінням думати та аналізувати.
В їхній харківській вітальні висіло дзеркало зі скрипками по боках: меншою дитячою і «дорослою». Андрій мав музичну освіту за класом скрипки. Софія закінчила клас саксофону. Вдома батько розучував із нею етюди – і завжди доводив до сліз, коли дівчинка помилялася в нотах. Його нестриманість і вимогливість отруювали її дитинство. Тільки з початком великої війни він сказав Софії, що пишається нею. 
Як заповзятий спортсмен Андрій вчив доньку їздити на роликах, велосипеді, лижах, сноуборді. Двічі-тричі на рік сім’я каталася в «Харківській Швейцарії» – це гірськолижний курорт поряд із їхнім районом. У процесі навчання вони з’їжджали разом на двох парах лижів. Щоразу Андрій просив не схрещувати ноги, Соня їх зрештою схрещувала, і вони, заплутавшись, падали. Інколи ще й когось збивали. 
Схили у «Швейцарії» пологі й безпечні. Софія завжди боялася стрімких трас. Рівно за місяць до загибелі Андрія вона спустилася з чорної – найскладнішої – траси в Буковелі. Перший, із ким захотіла поділитися радістю, був тато.

***
На кафедрі філософії ХАІ зібралися «фізики і лірики». Себто люди з технічною і гуманітарною освітою. Андрій Свящук був практичним філософом і так викладав: через призму інженерного досвіду. Вмів логічно пов’язати філософію і техніку. Це допомагало тлумачити ефемерні поняття людям із технічним складом розуму. 
Наприклад, він розповідав про упередження вцілілого на прикладі літакобудування. Під час війни інженери намагалися зміцнювати слабкі місця в літаках. Вони вивчали пробоїни в тих, які поверталися з бою. Це не допомагало. Насправді треба було аналізувати літаки, які не повернулися: адже помилки в їхній конструкції були критичні.
Або пояснював філософський закон переходу на прикладі літакового крила. Якщо зменшити якусь деталь, то іншу треба збільшити, щоби крило залишалося справним. 
Студенти цінували його за вимогливість, гумор і харизму. Він не говорив, як «треба» мислити, а власним прикладом заохочував інших. Не був лояльним в оцінках із міркувань, мовляв навіщо студентам технічного фаху філософія. Якось не поставив студентці «добре»: «Три поставлю, а на чотири ще треба підготуватися». Не прискіпувався, а вірив, що вона здатна на більше. І дівчина таки вивчила предмет на «відмінно».  
Андрій займався філософією науки і методологією наукового пізнання. Ставив питання, які перевертали усталені ідеї. Цікавився середньовічною філософією, проблемами права і знання в контексті держави, постмодернізмом, теоріями розвитку систем. Написав два посібники про права переселенців і ЛГБ+ спільноти.
Їздив на конференції в Іспанію, Францію і Швецію. 

Інженерний дух його не покидав. У якомусь році Свящук із приятелем організували виробництво спортивних велосипедів. Перед вторгненням РФ він доповів на семінарі про автопілоти у транспорті на засадах штучного інтелекту. Вийшла палка годинна дискусія про те, хто відповідає за помилки й аварії: інженер чи водій. По суті про відповідальність науковця за свою роботу. 
Коли захистив дисертацію про маргінальність у мережевому суспільстві, покладав на неї надії. Але науковий ступінь не змінив планів кафедри: все та ж чверть ставки. Попри те, хотів писати докторську. З війська просив колег надсилати йому книжки, щоби продовжити вчити англійську. 
Він був патріотом своєї кафедри та університету, у стінах якого провів 25 років життя. Почасти, кажуть колеги, це їх він пішов захищати від росіян.
***
У 2014-му Андрій Свящук кидає все й їде до Києва копати бруківку. 
Він якраз захопився синергетикою, наукою про самоорганізацію складних систем. Досліджував, як особисте стає спільною справою і як можна самоорганізуватися для загального блага. 
Колеги вважають, що Андрій поїхав побачити все на власні очі. Переконатися, чи немає в сюжетах із Києва штучної картинки.   
Майдан вразив його народним підйомом і солідарністю. Розказував, як зранку читає на стіні Михайлівського собору список необхідного, а в обід усе вже викреслено. Як підлітки волочать на Майдан тюки з водою. Як бабця ледве тягне по зледенілій вулиці візочок речей для протестувальників. 
Тоді на їхній кафедрі були «гойдалки». Не всі підтримували Майдан. Андрій про «майданутих» не сперечався. Приніс на роботу плакати «Як розпізнати сєпара» і почепив на стіни. Декілька штук розклав на своєму столі, по сусідству з яким сидів прихильник Росії. І суперечки помалу вщухли. 
Повернувшись до Харкова, Свящук написав есей про «диво самоорганізації» і став волонтером. Возив на фронтову Донеччину ліки, воду, їжу, амуніцію. Це не минало без наслідків: якось йому прокололи шини, побили в автівці скло.
Він продовжив міркувати про нову ідентичність та майбутнє України. В одному проєкті писав про розбудову «структурно нового інформаційного простору всередині країни та зовні, розірвання усіх зв’язків із колоніальним минулим, створення образу нового українця, успішного, заможного, що досягає успіху в новій реальності інформаційного суспільства».
«Я вважаю, – продовжував, – що саме тепер, у контексті обставин війни та розриву впливу сусідньої держави настав час реалізації нової архітектоніки суспільства України. Нове майбутнє починається із принципово нових систем цінностей, що насамперед формують соціальну реальність».
– Його позиція була така: якщо навколо ідеї збираються люди і виникає дієва спільнота, то ця ідея чогось вартує, – міркує Світлана Широка. – Ми не ділилися думками, але мені здається, що саме тоді сформувалася його готовність боротися за свої переконання.
***
Велику війну Андрій Свящук зустрів в улюбленому місті – Одесі. 
Перед вторгненням вивіз за кордон сім’ю приятеля дитинства. Згодом долучився до війська – без зайвих слів: «Треба йти, бо далі буде гірше». Не піти для нього було б зрадою себе, кажуть колеги. 
Спочатку він ніс тилову службу: штаб, шикування, наряди. Згодом перевівся туди, де знадобився його інженерний розум. А знадобився він у розробці славетних морських дронів. 

Побратими кажуть, що Андрій Свящук «топив кацапські корита».
Коли Збройні Сили знищили головний крейсер окупантів «Москва», Андрій написав колегам: «А ми доклали до цього руки». Він любив похизуватися, хоча робив це з самоіронією. 
Затяжна війна з’їдає людей, якщо не робити пауз. Якогось дня Андрій припинив бігати зранку: бракувало часу та сил. Казав, що ворог пристрілюється: біля місця його служби з’явилися вирви від прильотів. Мав лихе передчуття. 
З’їздив до Харкова допомогти матері, яку забрав зі Жмеринки. Тоді від чергового російського удару загинули люди, серед яких і студентка ХАІ. Приліт стався через будинок від маминого будинку. Андрій забивав фанерою вікна в її квартирі.
Він загинув невдовзі, під час удару РФ по Одесі.  
Після трагедії донька з мамою розбирали Андрієві речі. У холодильнику стояла каструля з шурпою. Так вони востаннє покуштували його фірмову страву. 
У пам’ять про тата Софія зробила таке ж татуювання з левом, яке мав він. Якщо вона обійме себе за протилежне плече, лев опиниться навпроти серця. 
Ніби проживши кілька життів, Андрій Свящук постійно змагався за кращого себе. А віддав життя в боротьбі за кращу, вільну Україну.

https://www.academia.edu/

На щиті – 6 березня 2024 р.
На фронті загинув доцент Харківського авіаційного інституту Андрій Свящук

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Коли гинуть американські пілоти, їхні побратими спалюють фортепіано на злітній смузі: на інструменті написані позивні асів, а також бортові номери літаків. Побратими пілота «Джуса» прощалися з ним під «Адажіо Альбіноні» Ремо Джадзотто.

3 лютого 1993 року в Харкові народився військовий льотчик Андрій Пільщиков, позивний «Джус» — майор (посмертно) Повітряних сил Збройних сил України (ПС ЗСУ), учасник російсько-української війни, Герой України (2024, посмертно).

Про те, що «Джус» буде літати, він знав ще з 5 років. Це була не просто дитяча мрія, а усвідомлений вибір.
Вже підлітком він став спотером – ходив по аеродромах Харкова і фотографував літаки. Андрій так захопився цією справою, що став одним із засновників спотерського руху у рідному місті.
Саме після знайомства з хлопцем, вражені його любов’ю до неба і бажанням стати частиною авіації, харківські пілоти вирішили створити навчальний кадетський центр для підлітків. У першому наборі був і майбутній ас.
«Пам’ятаю той перший політ Андрія. Злітав він на літаку Х-32-912 «Бекас». Як будь-яка дитина в цьому віці, він був приголомшений. І професійні вже питання в нього були одразу», – згадує його наставник з харківського «Цивільного повітряного патруля» пілот «Сталкер».

Лілія Олександрівна Авер’янова, мати Джуса:
Андрій відразу вступив до ХАІ на спеціальність «Обслуговування повітряних суден».
Він не пробував вступити у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, бо треба було зробити корекцію зору, яку роблять з 18 років. Фактично йому треба було дочекатися цієї можливості, і тому він пішов в ХАІ, щоб вже почати вчитися за профілем. Це я думала, що в ХАІ і все. Потім виявилось, що у нього інший план. І вже після 1 курсу влітку галопом зробили корекцію зору, вдало. Тоді він пройшов всі випробування в ХУПСі, і ми забрали документи з ХАІ і переклали їх в ХУПС. Нас відпустили з ХАІ без проблем, з пошаною, бо хлопець не зрадив авіації, а пішов на ще більш серйозний рівень.
Андрій ходив на заняття до ХАІ у військовій формі, чим спантеличував багатьох, особливо реагував викладач з фізики та конфлікт дійшов до декана В.М. Кобрина.
А фізику, ще зі школи, Андрій знав дуже добре і заробляв шматочки наполеона, вирішуючі хлопцям завдання з розділу механіки.
Андрій був єдиним студентом ХАІ, який мав офіційний дозвіл на фотографування літаків на аеродромах.

В 2011 році, будучи студентом ХАІ, він зробив велику фотосесію з навчань «Безпечне небо-2011″ у Миргороді , тоді у нас були F-16 і були тренування патрулювання неба до ЄВРО-2012. На ціх навчаннях він вперше сфотографував F-16.

Андрій з 5 років збирав модельки літачків, тому на момент вступу до ХАІ він аж надто багато знав про їх конструкцію. На додачу — авіаційне фотографування. Око було дуже натреноване, він міг розрізняти сотні літаків.
Цей літак з вул. Клочківська.

Розповідає Донбас Реалії експертка центру ZMINA Марія Курінна:
Ти марив ними, мав стратегію, йшов до цього ще з курсантських років. Ти ненавидів тупих і некомпетентних. Вибухав, коли щось забороняли просто, тому що ти незручний. Ти був фаховий в усьому, від винищувачів до «евенджерів», від дронів до турнікетів.
Він ще в 2016-17 році казав керівництву, що потрібно закупити якісь хороші, конкретно спеціальні шоломи для льотчиків, які обладнані дуже добре електронікою із Франції. І він розказав, чому це важливо, як це посприяє захисту повітря. І тоді зробили його фотографію, де він у шоломі, яка потім стала такою відомою.

Ще до повномасштабного вторгнення Андрій мав досвід польотів на іноземних винищувачах, щоправда, F-15.
У 2018 році він брав участь у міжнародних навчаннях «Чисте небо 2018», які проходили в Україні.
У 2019 році «Джус» проходив стажування на базі в Каліфорнії, літав на F-15. Навчання з американськими колегами вкотре показало прогалини в українській авіації, навіть ставленні до пілотів у суспільстві, що дуже його вразило, згадує «Сталкер».

«В перерві між польотами вийшли до піцерії у льотних комбінезонах, зробили замовлення, і коли його принесли, офіціант сказав: «За вас вже розрахувалися». Андрій питає: «Як, хто?». І побачив за сусіднім столиком дядька, ветерана. Той сказав: «Боже, благослови Америку! Дякую вам, що ви захищаєте нашу країну з повітря». Таке ставлення людей зовсім незвичним було цитує  «Сталкера» Суспільне.Харків.
За словами «Сталкера», Андрій намагався зробити все, щоб таке точно ставлення було до пілотів в Україні.
Під час поїздки до Каліфорнії у вересні 2019 року Андрій отримав свій позивний «Джус», бо не замовляв ніколи алкогольні напої, а тільки сік – англійською Juice. Андрій на той момент був єдиним в Україні льотчиком, який пройшов церемонію «неймінгу», тобто присвоєння офіційного позивного за американськими традиціями.

Через свою нелюбов до радянської військової системи й спроби змінити її «Джус» неодноразово стикався зі спротивом старших офіцерів, згадують друзі. У 2021 році Андрій залишив службу у Повітряних силах й написав записку, де пояснив причини свого рішення: застарілі стандарти, неефективна правова база, формалізм у підготовці, відсутність послідовної політики із впровадження стандартів НАТО.

У день російського вторгнення Андрій повернувся у свою військову частину, згодом повернувся до польотів.
Перші дні він виконував «непілотну» роботу, про що сам згадував в різних інтерв’ю – був у підрозділі оборони аеродрому. Тоді пілотів в Україні було вдосталь, а от «пташок» – обмежена кількість. Та й після перерви ніхто б його не пустив в небо одразу. Але трохи згодом на бойові завдання почав вилітати й «Джус».

«Ви навіть не уявляєте, це не бої – це баталії. Ми виходили, нас “двійка” або “четвірка”, а їх 12 або 20 літаків. І ми все одно намагалися здобувати перемогу», — із розмови з «Цивільним повітряним патрулем».
У червні 2022 року Андрій та його побратим Олексій “Moonfish” відвідали США у складі офіційної делегації, яка лобіювала надання Україні F-16.
«Я вважаю, що більше, ніж будь-хто інший, “Джус” несе відповідальність за те, що F-16 прийшли в Україну. Він давав незліченні, невтомні інтерв’ю західним ЗМІ, благаючи про сучасні літаки, а коли цього виявилося недостатньо, він поїхав за океан, щоб подивитися в очі американським сенаторам і сказати їм, що українські пілоти можуть літати на чому завгодно. І сенатори повірили. Тепер літаки прибувають, і коли перший F-16 перетне українське небо, Джус буде там», – американський письменник та військовий історик Адам Макос.
«Джус» задіяв усі свої зв’язки з американськими колегами, давав інтерв’ю The Washington Post, Financial Times, CNN, Fox News Channel, BBC News, зустрічався із сенаторами та конгресменами й переконував, що без сучасної техніки неможливо захистити демократію.

Чималий внесок Пільщиков зробив і в підтримку побратимів – українських пілотів бойових вертольотів. Саме в розмові з «Джусом» Адам Макос дізнався, що українські пілоти винищувачів уже почали отримувати покращене спорядження, а от їхні колеги літали в бій у старих шоломах і невогнетривких костюмах.
«Ми почали з благодійною організацією Wingmen for Ukraine закуповувати спорядження для пілотів вертольотів, для цього проводили різні акції. А днями я дізнався, що «Джус» спрямував свої заощадження – 13 тисяч доларів, – щоб купити шоломи для хлопців», – згадує Адам Макос.
Одним із методів збору грошей для спорядження стала маленька фігурка лего – «Привид Києва». Ідея такої фігурки також надійшла від «Джуса», каже Макос. Разом з американською компанією Brick Mania була розроблена лего-фігурка, яка повністю повторювала форму «Джуса» у березні 2022 року. За словами Макоса, від продажу лего-версії «Привида Києва» вдалося виручити близько $60 тис.

Якось випадково зустрівшись із вертолітником Миколою Любарцем, Джус раптом дізнався, що екіпажі вертольотів в основному всі завдання виконували у звичайній військовій формі, а не в спеціальній льотній, іноді й у цивільному одязі, без шоломів. Андрій здивувався: «Як – без шоломів?»
«А у нас їх просто не було. Або були «совкові», через які не чути екіпаж. Шоломів західних зразків у нас було вкрай мало. Вони використовувалися в основному на «валідольні» завдання.” Джус був шокований.
“Десь у серпні 2022-го мені надійшло сповіщення від Нової пошти про посилку від нього. У коробці був шолом”, – розповідає Микола.
Він донині літає в шоломі, який подарував Джус.

Миколоа Любарец

25 серпня 2023 року на Житомирщині зіткнулися навчально-бойові літаки Л-39: загинули троє українських пілотів – В’ячеслав Мінка, Сергій Проказін та Андрій Пільщиков.
Останній – відомий ас з позивним «Джус». Його називали голосом української авіації, бо був одним з тих, хто лобіював важливість надання Україні сучасного озброєння. Західним партнерам було важливо бачити, кому саме вони дають літаки. Харизматичні і професійні українські льотчики їх – переконали…

Лілія Олександрівна Авер’янова, мати Джуса:
26 серпня 2023 року було днем, коли сприйняття гіркої реальності приголомшило мозок. Але йому належало ще багато чого витримати і вирішити…
Мені ніхто з військових офіційно не вручав похоронку. Не запропонували транспорт, щоб дістатися Житомира. Це зробив Батько побратима, Валерій Смеречанський.
Ніч у дорозі. На ранок біля готелю мене зустріли троє незнайомців. Це були Melanie Podolyak , Masi Nayyem та Товарищ Бармалей. І ще трохи пізніше — Yulia Reshitko. Оце і була моя рятувальна команда. Ніякі не офіцери МПЗ та ЦВС, ні лікарі та психологи. Нікого більше поруч не було. Саме Масі виконав найтяжчу місію, він був поруч у судмедекспертизі. Він відслідкував оформлення всіх документів… А далі — сів за кермо і повіз нас до Києва… Дорогою Бармік лазив по машині і трохи розряджав ситуацію. Бармік — справжній пес-психолог. Пізніше він цілий місяць був поруч і рятував мою кукуху. Прийшлось адаптуватися до нових реалій. Київ. Нові обставини. Нові люди….
Потім було багато всього. І нарешті на початку серпня 2024 року КПС Микола Олещук підхопив мене на крила, і я опинилася поруч з українським F-16. Це був той позитив, який дав мені велику силу. Я побачила плоди відчайдушної боротьби Андрія. Тепер стало ясно, що все буде гаразд. До мене підійшли наші льотчики, серед яких я знала лише одного. Це був Льоша Месь. Ми були дуже раді бачити один одного тут. Ми взагалі дуже давно не бачилися… Але хто знав, що це був останній раз, коли я бачила Льошу…
Усміхнений, дуже рідний Льоша, який зробив величезну роботу за двох, за цей рік без Андрія. Він у жодному разі не міг сказати, що у нього нема сил, і кинути справу. Льоша зробив неймовірне. Україна мала побачити, що програма F-16 стала реальністю. І десь вже настав спокій, бо справа Андрія — ось вона, працює!
Але ранок 26 серпня 2024 року знову розірвав простір на шматки, бо, завершуючи бій, загинув Льоша. Цього не мало статися. Ніяк. Це було б занадто несправедливо. Ми втратили обох наших ключових борців за майбутнє української авіації. І досі багато хто не вірить, що це випадковість. День у день. І ніхто не скаже повної правди. Але війна не дає часу на розпач. Головне, що було зроблено — наших сучасних льотчиків тепер багато. І літаків теж чимало. Звісно, і проблем купа. Але ми впевнені, що кожен з льотчиків, які піднімають в небо наші нові крила, не дозволить нікому звернути зі шляху на оновлення Повітряних Сил. Це шлях Героїв, які жили майбутнім. Це майбутнє дуже скоро стало сьогоденням, без якого неможлива наша боротьба за Україну.

Цей вислів точно описує життєву філософію та щоденний подвиг українських льотчиків:
ЛЮБОВ ДО АВІАЦІЇ — ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗАХОПЛЕННЯ НЕБОМ
Це обов’язок!
Це клятва!
Це крок у великій боротьбі за свободу!

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

ЩИРО ДЯКУЮ МАТЕРІ АНДРІЯ/ДЖУСА за допомогу з підготовкою тексту.

Джерело:
Ukrainian People Magazine

https://2day.kh.ua/

https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2026/03/05/8023931/

https://www.currenttime.tv/a/

https://www.radiosvoboda.org/

З родиною проживав у селищі Південне під Харковом.
Володимир Прідачін — добровільно пішов захищати Україну в 58 років з перших днів війни.
Позивний — Південний.

Старший лейтенант, начальник групи сил підтримки штабу в/ч А7291— 125-й окремий батальйон територіальної оборони (входить до складу Сил ТрО ЗСУ).

Загинув виконуючі бойове завдання на півночі Харківщини в районі н.п. Гранів (прикордонне село північніше Козачої Лопані) 4 лютого 2024 року.

Відзнака:
«Козацький хрест» ІІІ ступеня,
«Козацький хрест» ІІ ступеня,
Статус та відзнака «Ветеран війни»,
Медаль «За оборону рідного краю».

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://tro.mil.gov.ua/