ПОНОМАРЬОВ Володимир, випускник 5-го факультету, 1970 року

Посвящается памяти доктора технических наук, профессора Национального Аэрокосмического Университета «Харьковский Авиационный Институт»
ЗЕЛЕНСКОГО АЛЕКСАНДРА АЛЕКСЕВИЧА
Цей текст я пишу спеціально не державною мовою у зв’язку з тим, що він стосується діяльності вченого, який працював понад 50 років в СРСР, та потім в Україні. Він виховав багатьох науковців та фахівців якi працюють у різних країнах (США, Китай, Мексiка, Фiнляндiя, Німеччина, Казахстан, Росiя, iн.), де українська мова не практикується. Сподiваюсь що усi вони зможуть ознайомитись з цим текстом та слайдами.
По моему личному мнению, Харьковский Авиационный Институт, ныне Национальный Аэрокосмический Университет им. Н. Е. Жуковского «Харьковский Авиационный Институт» всегда славился своими техническими кадрами, учеными и организаторами, которых было много за его 96летнюю историю. Это и его ректоры Масленников, Кононенко, Кривцов и др., это и ученые-заведующие кафедрами: Белан, Борисевич, Пихтовников, Фалькович, др. Именно они создавали научно-педагогические школы и генерировали технические продукты и формировали преподательский состав, которые и обеспечивали славу института на десятилетия вперед. Так было в СССР и есть в Украине. Сегодня вспоминаем одного из тех, кто строил Здание Науки, Техники и Образования, которое называется ХАИ.
Ровно 10 лет назад ушел в небеса человек исключительного масштаба — ученый и руководитель, профессиональные достижения которого стали весомым вкладом в развитие технической науки, образования и научной мысли как на уровне ХАИ, так и в свою эпоху СССР, и в настоящее время Украины. Его стратегическое предвидение развития образования и преданность делу получили широкое уважение среди коллег, учеников и студентов. Научная и преподавательская деятельность Зеленского Александра Алексеевича началась в 1966 г. на кафедре Приемопередающих Устройств (ППУ), которой с 1968 г. руководил известный ученый проф. Фалькович С.Е. (лауреат Государственной премии СССР). С 1975 года проф. Баржин В. Я. (Заслуженный Изобретатель СССР) возглавил выделенную из кафедры ППУ новую кафедру «Прием, Передача и Обработка Сигналов». По моему мнению, эти ученые сформировали научно-технический фундамент будущего успешного руководителя-ученого Зеленского. Проф. Баржин при становлении новой кафедры опирался на молодых кандидатов наук А.А. Зеленського и Ф. Ф. Колпакова. Костяк нового коллектива усилили позже защитившие свои диссертации: К. Д. Абрамов, Б. Ф. Горбуненко, И П. Заикин, В. Ф. Солодовник, В. О. Шевелев и др. Александр Алексеевич стал доктором технических наук в 1989 г. и был более 30 лет (1984-2016) заведующим кафедрой (сейчас, Iнформаційно-Kомунікаційних Технологій ім. О. О. Зеленського), где проявил себя как мудрый руководитель и реформатор. Он сформировал коллектив преподавателей-ученых нацеленных на решение актуальных проблем в образовании и в научных проектах. Защитившие под руководством А.А. Зеленського докторские дисертации В. В. Лукин и А. В. Тоцкий обогатили научные направления кафедры.
Деятельность Александра Алексеевича была тесно связана с развитием оригинальных исследований в области обработки многочастотных и многоканальных сигналов/изображений в радиолокационных и гидроакустических информационных системах. На кафедре под руководством проф. Зеленского развивались и другие исследования, такие как методы формирования изображений источников широкополосных сигналов, методы реконструкции изображений по фазовым голограммам и в многолучевых каналах распространения сигналов, а также нелинейные методы восстановления сигналов/изображений. Именно при нем развились направления, которые связаны с цифровизацией радиоэлектронных приемо-передающих сиситетамистем разного назначения. В разные годы на кафедре выполнялись совместные научные проекты с университетами ряда стран (Китай, Финляндия, Мексика, Франция, Турция, др.).
В 90е годы, когда образование и наука были на грани выживания в вузах, благодаря проф.Зеленскому и нашему другу и соратнику Мелешко В.И (директор компании IНЕК), значительная часть преподавателей кафедры работала по совместительству в этой компании, внедряя комуникационные устройства и системы в промышленность (газотранспортные сети, атомная энергетика). Это позволило не только сохранить коллектив, но и улучшить качество научно-преподавательской деятельности. Проф. Зеленский и здесь проявил свой талант организатора, руководя и направляя инженерно-техническую часть работы IНЕК.
Под руководством профессора Зеленского подготовлено 20 докторов и кандидатов наук. Он автор почти 300 научных трудов, порядка 100 авторских свидетельств и патентов разных стран, а также ряда научных монографий опубликованных в национальных и международных издательствах разных стран. Александр Алексеевич также руководил работой научно-технического центра радиоэлектронных и медицинских приборов и технологий (ХАІ-МЕДІКА), где был создан ряд оригинальных медицинских приборов, которые нашли применение в разных странах. Проф. Зеленский являлся академиком Международной академии наук прикладной радиоэлектроники и в течении длительного времени был председателем специализированного ученого совета ХАИ по защитам докторских и кандидатских диссертаций (ВАК Украины). Александр Алексеевич это яркий пример профессионализма, ответственности и человечности.
Я, и уверен, что и многие его коллеги и друзья (Шаронов В.Б., Черкашин В.Д., Волосюк В.К., Мартыненко О.Н., Лукин В.В., Тоцкий А. В., др.) помнят и чтят Сашу. Для меня лично он был в разное время и руководителем первого горного похода на Кавказе (кстати, и для В.И. Мелешко тоже, 1967 г.), преподавателем в ХАИ, а также моим наставником. В дальнейшем, он был моим коллегой и другом, с которым всегда было приятно и полезно проводить время, обсуждая идеи и планы. Мы его друзья и коллеги часто впоминаем его и с сожалением констатируем как нам и всему ХАИ его не хватает, искренне соболезнуем родным, близким, коллегам и всему научному и образовательному сообществу.
Светлая память и вечное уважение Александру Алексеевичу Зеленскому.

5 липня 2004 року сотні людей у Києві вітали Олімпійський вогонь, який прибув туди на шляху світової естафети, яка розпочалася 2 червня в Сіднеї.
Смолоскип пронесли вулицями Києва відомі українські спортсмени, журналісти, артисти та громадські діячі.
Відбір кандидатів для участі в естафеті Олімпійського вогню 2004 року в Україні був частиною першої в історії всесвітньої естафети.
Основні деталі відбору та естафети:
• Кількість учасників: Для київського етапу було відібрано 120 факелоносців.
• Критерії відбору: Кандидатами ставали люди, які мали значні досягнення у спорті, культурі або зробили вагомий внесок у розвиток суспільства. Відбір проводився за підтримки Національного олімпійського комітету (НОК) та офіційних спонсорів естафети (зокрема, компанії Samsung).
• Маршрут: Дистанція естафети в Києві склала 38 км, а весь шлях містом тривав близько 6 годин.

Samsung, як офіційний партнер проводив активну кампанію з пошуку людей, які «надихають інших». Заявки подавалися через спеціальні форми на сайтах в офісах компанії або через медіа-партнерів. Учасники мали описати свої досягнення або мотивацію.
Обиралися особи, що втілювали олімпійські цінності — дружбу, повагу та прагнення до досконалості.
Організатори, зокрема партнери естафети (як-от Samsung), часто структурували забіг так, що факелоносець біг не сам в оточенні або з підтримкою. Партнер або «supporter» допомагав організаційно.
Аспірантка Віталія Євгеновича Гайдачука Анна Колоскова з підтримкою свого чоловіка, який був аспірантом Олександра Віталійовича Гайдачука, за своєю ініціативою подали заву на участь Віталія Євгеновича в естафеті Олімпійського вогню. Вони так у цій заявці розповіли про свого кандидата, що він був одразу схвалений, а потім викликаний до Києва. Питання “друга” в естафеті допомог вирішити ректор В.С. Кривцов, запропонувавши завідувача кафедрою фізкультури Дмитро Іванович Дусенко.
Віталій Євгенович не підвів ні себе, ні ХАІ і у 66 років пробіг з Олімпійським смолоскипом Києвом 400 м.

Олімпійський вогонь 2004 року був у Києві вперше, що стало важливою подією для України..

А 31 серпня 2004 року Віталій Євгенович Олімпійським смолоскипом запалив смолоскип Знань на стадіоні ХАІ у День посвяти у студенти.

Потім цей смолоскип був подарований музею ХАІ.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ВІТАЛІЙ ЄВГЕНОВИЧ!
ЗДОРОВ’Я, РАДОСТЕЙ, БАГАТО РОКІВ!

Джерело:
Спогоди В.Є.Гайдачука

https://www.google.com/

Дякую ТУРКО Леонід, випускник 1-го факультету 1970 року, який допоміг із контактами.
Дякую ВОРОБЙОВ Андрій, випускник 5-го факультету 2008 року, який спілкувався з В.Є. Гайдачуком. Дуже дякую)
Дякую ГЛУЩЕНКО Сергій, випускник 2-го факультету 1975 року за фотографії.

Як каже ШІ — слово «мама» є одно з небагатьох , що звучить майже однаково у більшості мов світу)
З ДНЕМ МАТЕРІ УСІХ!
Але є особливі матінки — це вчительки, які мають безліч дітей і діти їхні добро пам’ятають…
«Дорога Неоніла Дмитрівна! Від широго серця вітаємо Вас З Днем Матусі!! Ви навчили і відправили у доросле життя тисячи найкращіх учнів! І кожен відчував на собі Вашу Велику вчительську мудрість, а також материнське піклування та підтримку❤️ Бажаємо здоров’я, довгих та плідних років у освітянстві!»
Це вітання до директорки ліцею ХАІ ВОЛКОВОЇ Неоніли Дмитрівни)

Сороковини…

Трифонов Валерій Миколайович народився 7 серпня 1947 року у родині гвардії-полковника авіації Трифонова Миколи Павловича і Трифонової Валентини Миколаївни – учасників війни з германським нацизмом. Місце народження – м. Кенігсберг (нині – Калінінград).
З народження до 1955 року Валерій вів життя сина військовослужбовця, мешкаючи у гарнізонах на Камчатці, згодом на Сахаліні.
Після виходу батька у відставку, родина замешкала у Кривому Розі в Україні, де Валерій закінчив середню школу №59 Інгулецького району міста. У 1965 році Валерій поступив на Факультет радіотехніки Харківського авіаційного інституту, який закінчив у 1972 році, набувши спеціальність інженера-радіотехніка.
Під час навчання в інституті він брав активну участь у виступах Клубу веселих та кмітливих, виступаючи під псевдонімом: «Купа-Купич геніальний». Команда КВН ХАІ тоді знімалася на телебаченні.

Після випуску з ХАІ, з 1972 до 1975 року, Валерій працював на різних інженерних посадах на Київському авіаційному заводі Антонова. У 1975-1985 роках перейшов на керівну роботу на тому ж заводі, займаючи посади заступника Начальника, згодом Начальника відділу праці та заробітної плати, тобто став економістом.
У 1985 році він був призначений на посаду Заступника Генерального директора з економіки ВО «Кристал» — українського виробника електроніки. Згодом, коли ПО перетворилося на НВО «Мікропроцесор», Валерій зайняв посаду Заступника Генерального директора з економіки та фінансів цього об’єднання. Таким чином, він вклав більше 10 років у розвиток української електронної промисловості
З початком формування органів державного управління незалежної України, Валерій у 1991 році перейшов на роботу Начальника управління економіки та фінансів Державного комітету з оборонної промисловості. Далі він займав аналогічні посади у Міністерстві машинобудування та конверсії, Міністерстві промислової політики України. Валерій зробив вагомий внесок у формування державної системи управління промисловістю, в першу чергу, машинобудівної галузі.
У 1997 році Валерій став Генеральним директором ДП «Фінмаш», яке допомагало українським промисловим підприємствам розвиватися у економічних реаліях початку 2000 них років.
За час своєї трудової діяльності, Валерій Трифонов багато разів був відмічений державними відзнаками, почесними званнями, подяками та преміями.
З 2013 року він тяжко хворів, переживши 2 інсульти, але життя його обірвалося лише 17 березня 2026 року.
Ми будемо пам’ятати Валерія таким, яким він був у житті: добрим, завжди усміхненим, вірним товаришем і прекрасним батьком.
Світла йому пам’ять!

Від себе:
Валера був моїм однокурсником. У його групі була моя землячка, і я їздила з ними на вилазки.
Валера завжди був для мене насамперед доброзичливість до всіх, ходяча усмішка і розум, що світився в очах.
М’якого Тобі хмарини, Валера, та добру пам’ять…

Колеги та співробітники ХАІ пам’ятають А.Ф. Сарбєєва за вчинком ”честь маю” — він не голосував за зняття М.А. Масленникова з посади ректора на ганебному парткомі, хоча з Масленниковим мав непрості стосунки через Б.І. Ярошенко, який з одного боку, вважався викладачем на кафедрі, а з іншого, був головним з будівництва студентського табору у Криму.

Студенти пам’ятають А.Ф. Сарбєєва за повагу — так у 1970 році він прийшов на вокзал, щоб проводити на табірні збори.

А ось, що згадує Віталій Євгенович Гайдачук, випускник 1-го факультету 1962 року :
На першому курсі 2 вересня 1956 року послали нас до колгоспу. Керівником був майор Сарбєєв.
При прощанні нас не тільки нагодували, а й напоїли… Привезли до Лозової, чекаємо на електричку. Поруч пивна, як не зайти… Раптом підійшов якийсь хлопець і забрав моє пиво. Сказали, що це місцевий і пішов у міліцію. Я довго й роздумувати не став — флотський, у тільнику, з вусами і далеко не незавадний. Побіг у міліцію — лаявся і дав по морді.
Сарбєєву доповіли, запропонували мене сховати.
Приходить черговий лейтенант з міліції — на мене показує та каже, що забирає у міліцію. Сарбєєв у відповідь командним голосом: “Смирно! Навколо! Пішов, щоб я не бачив тебе!” Майор же!
Ось так врятував. На той час побувати в міліції мало чіткі наслідки — спочатку з комсомолу виганяли, а потім з інституту.
Все життя з добротою згадую.

МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ
1962 рік — я поступив до Миколаївського суднобудівного технікуму

Мріяв про авіацію все свідоме дитинство (ЗНАК! — на лівому коліні родимка у вигляді літачка), а потрапив до кораблебудівної галузі.
Причиною такого рішення була моя дуже допитлива натура, бажання швидше вирватися в самостійне плавання (по життю), а також розмова батька з братом Тихоном (моїм дядьком) з Миколаєва. Після розмови я почав уже в травні збирати дрібнички та документи для вступу, а в липні 1962 року вступив на спеціальність “Суднокорпусобудування” Миколаївського технікуму.
Два роки “гриз” граніт наук у технікумі, жив у гуртожитку, ходив на бальні танці, у баскетбольну та легкоатлетичну (виконав другий розряд з бігу на середні дистанції) секції, у клуб водолазів, у народний ансамбль пісні і танцю (і досі можу “врізати” гопака), в гуртожитку злегка боксував із однокурсниками (купили 2 пари рукавичок).
А на другому курсі з групою однодумців із січня 1964 року записався в 11-й клас вечірньої школи робітничої молоді (“по блату” через знайомих старости нашої групи) та у червні 1964 року благополучно здав разом із шістьма такими ж “екстремалами” випускні екзамени.
Хотіли одразу поступати до Миколаївського кораблебудівного інституту, але в технікумі почули про наші плани та пообіцяли у разі подібних спроб вжити заходів… Довелося з другом “замітати сліди” та їхати поступати в інше місто.

Ми обрали Харківський авіаінститут

У перші три роки навчання в інституті знаходив будь-яку можливість брати участь у спортивних категорійних лижних та піших походах, виконав норму КМС з бігу на середні дистанції, вигравав два роки поспіль головний крос альпіністів міста Харкова на 5 км, двічі побував у складі студентських трудових загонів “Тюмень-Сургут”.
Навчався без трійок, але на 3-му курсі отримав “незадовільно” з теоретичної фізики за шпаргалку, яку передавав товаришу.
Весь наступний семестр у вільний від навчання та інших занять час шукав еквівалент знятої стипендії.
Працював у другу та третю зміни на харківських заводах: “Березка” (виробництво телевізорів; сушили дошки в с/шафі, прибирали тирсу та стружки в столярному цеху — робота для аристократів), “Серп і молот” (ливарний цех; завантаження шихти в вагранки, нічна зміна — воєнні навантаження), авіаційний (вантажником на складах кольорових металів — нічого собі так нормально), на укладанні трамвайних шпал (нічний Харків — нікому не побажаю). Пройшов чудову трудову школу.
На п’ятому курсі у складі сімох хлопців з нашої групи “Плазмові двигуни” отримав направлення на переддипломну практику та роботу на режимне підприємство у місті Калінінград. Там пропрацював чотири роки інженером-конструктором, познайомився з туристами-гірниками, чудовими хлопцями.
Разом ходили в лижні, водні та гірські походи і … конструювали, випробували маленькі такі двигуни — орієнтації та корекції космічної станції на орбіті та трошки були в дисидентах (слухали по ночах “Голос Америки”, критикували місцеве та високе керівництво, відмовлялися від участі в демонстраціях). Нас неоднократно викликали в КДБ, журили, вербували в сексоти, та якось пронесло.
Ті роки пролетіли як пісня — були ми хлопці молоді, неодружені…

ЯК НАВЧИТИСЯ БІГАТИ
Або розповідь про те, як я в інституті, і студентському трудовому загоні удосконалював свої стаєрські здібності

Травень 1967 року. Я студент другого курсу Харківського авіаційного інституту. Гуртожиток № 7. Теплового вечора відзначаємо день народження однокурсника Слави Колосовського, товариша по гуртожитку, кримчанина. За столом, заставленим батареєю ємностей марочними винами кримського виробництва, і скромною закускою із салатів, картоплі та сардельок, не нудно. Дегустуючи чудові південні вина, ведемо розкуті розмови про майбутнє літо — практику на заводі “ФЕД” і ймовірну, але поки що тільки в уяві, поїздку на Кавказ,в альпіністський табір.
А на ранок мені, як члену альпсекції інституту, належить захищати її честь, беручи участь у традиційному щорічному кросі альпіністів міста Харкова. Захід цей проводився у міському лісопарку, практично поряд із нашим навчальним закладом. І я, з важкою головою, але відданий справі інститутської секції (яке похмілля — спортивний режим !) таки вийшов на старт дистанції, і не лише 5 км пробіг, а й крос виграв! Досі не зрозумію, як мені це вдалося? Напевно , все ж таки велику роль зіграв алкогольний допінг, та й моя впертість у парі з мотивацією допомогла. Пам’ятаю все, наче сьогодні це було.
Дистанція кросу складалася з двох кіл по пересиченій лісовій місцевості. Перед кінцем кола був досить крутий і тривалий підйом — тягун у лексиконі легкоатлетів та лижників. Ось цей самий тягун я ледве здолав у першому колі, навіть крамольна думка з’явилася — а може, ну його, цей крос “дебільний”? Але честолюбство зійти з дистанції не дозволило.
Коли ж я вдруге вибіг на злощасний підйом, то попереду побачив двох хлопців, Миколу та Стаса, які стрімко обійшли мене ще на першому колі кросу. Микола був мені раніше знайомий, навчався у Харківському політеху, мав розряд кандидата у майстри спорту (КМС) Союзу з альпінізму, і був переможцем торішнього традиційного кросу, в якому брав участь і я, щоправда, без особливого успіху.
І ось зараз мене охопив азарт — будь-що обігнати Микола не кажучи вже про його приятеля Станіслава. І я це зробив! Причому, Миколу обійшов уже на середині підйому (він так приголомшено глянув на мене, що я навіть почав переживати за його подальше самопочуття). А ось зі Стасом довелося трохи повозитися.
Той, настирливий, не хотів відпускати мене аж до фінішу. Потім з’ясувалося, що Станіслав був професійним легкоатлетом і мав розряд КМС із бігу на середні дистанції. Але за сто метрів до фінішу я все ж таки відірвався від переслідувача!
Мені це дорого коштувало. Перед очима пливли оранжево-лілові кола, дихати було нічим, десь у глибині горла застряг сухий і колючий, мов плід реп’яха, комок, до того ж мене гойдало і нудило як під час штормової морської прогулянки.
Яким же радісним було повідомлення організаторів кросу під час нагородження призеру забігу медалями про те, що за перемогу в кросі мене додатково нагородили безкоштовною (!)
путівкою до альпіністського табору “Джайлик” — те, про що ми, сидячи вчора ввечері за святковим столом, тільки мріяли!
Вигравши крос і отримавши нагороду — путівку в табір “Джайлик”, розташований у долині річки Адирсу на Центральному Кавказі я … туди не потрапив. А поїхав у складі СТЗ (студентського трудового загону) у протилежному, північному напрямку освоювати тюменський край.
Під час гарячих червневих екзаменаційних днів завербували мене у подібний загін однокурсники.
Чашу терезів переважило бажання заробити — я постійно відчував матеріальну скруту (зізнайтеся, у кого, будучі студентом, її не було?). Але скажу відразу, потім зовсім не шкодував про своє рішення — романтики в тайговому краї було з надлишком.
Наш загін зі ста бійців у спекотно літо 1967-го року працював у районі міста Тобольська. Стратегічним завдання була підготовка в лісових тюменських хащах просіки під майбутню залізницю “Тюмень-Сургут” на ділянці завдовжки близько 15 км.
Ширина просіки у різних місцях коливалися в межах 200-300 метрів. Загін був розбитий на кілька бригад, які не лише спеціалізувалися в одному виді робіт, а й періодично змінювали свій профіль. Постійними були лише завдання у геодезистів та планувальників трас.
Бригади спеціалізувалися на:
— очищенні лісу в межах майбутньої просіки за допомогою сокир від чагарника так тонкоствольних (до 7-8 см у діаметрі) дерев, і називалися “ пройдисвітами, на російській мові “проходимцами”;
— валці дерев за допомогою пилки “Дружба” та розпилювання їх на частини: “дружбисти”;
— очищення розпиляних стовбурів від сучків та гілок — “сучкарі”;
— перетягування та укладання очищених стволі у у штабелі — “штабелівники”, звичайно;
— зачистці території від порубаних дрібних дерев і гілок та подальшої їх утилізації —ясна річ, “утилизатори”.
Особлива, найвідповідальніша робота дісталося нашим дівчатам. Вони годували сотню вічно голодних бійців на камбузі (святе діло). Звичайно, ми допомагали кухаркам, як могли. Щодня виділяли чергових хлопців (по одній людині з бригади). Вони чистили картоплю, мили посуд, перетягували важкі варочні котли.
Особисто мені найбільше сподобалося працювати “проходимцем”.
Ми були попереду “штабелівників” та “утилізаторіу “ приблизно на 5-7 кілометрів. Але що було погано, то це те, що кухня знаходилася в протилежному нашої малорухливої колони.
— Ти ж любиш бігати, чорт візьми! — подумки дорікнув з почуттям я собі. А наступного ранку, поклавши в штурмовий рюкзачок крім запасу питної води ще й робочі чоботи, а на ноги взувши так вдало прихоплені з собою в тайгу китайські кеди, “потрусив “ до місця роботи.
Звичайно, пробігати три рази по 5-7 км не вдавалося, все ж таки втома про себе давала…
Досягнувши за допомогою сокир на майбутній просіці контрольної позначки 15 км, ми з почуттям переможців повернулися на базу нашого загону та влилися всією бригадою у подальшу роботу.
… Але щоранку вставав на годину раніше підйому, і бормочучи приказку “охота пуще неволи”, іноді навіть злісно, не відновившись повністю після отриманого напередодні навантаження, виходив на лісові стежки, щоб пробігти свої 8-10 км…

Ця книга присвячується дружині Надії і всій моїй сім’ї , які не тільки витримували мій далеко не простий характер, а й допомагали завжди у всіх проєктах, складних походах і змаганнях протягом нашого сімейного життя.
Дякую дуже.
Слава Україні! Слава Збройним Силам України!