МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ
1962 рік — я поступив до Миколаївського суднобудівного технікуму

Мріяв про авіацію все свідоме дитинство (ЗНАК! — на лівому коліні родимка у вигляді літачка), а потрапив до кораблебудівної галузі.
Причиною такого рішення була моя дуже допитлива натура, бажання швидше вирватися в самостійне плавання (по життю), а також розмова батька з братом Тихоном (моїм дядьком) з Миколаєва. Після розмови я почав уже в травні збирати дрібнички та документи для вступу, а в липні 1962 року вступив на спеціальність “Суднокорпусобудування” Миколаївського технікуму.
Два роки “гриз” граніт наук у технікумі, жив у гуртожитку, ходив на бальні танці, у баскетбольну та легкоатлетичну (виконав другий розряд з бігу на середні дистанції) секції, у клуб водолазів, у народний ансамбль пісні і танцю (і досі можу “врізати” гопака), в гуртожитку злегка боксував із однокурсниками (купили 2 пари рукавичок).
А на другому курсі з групою однодумців із січня 1964 року записався в 11-й клас вечірньої школи робітничої молоді (“по блату” через знайомих старости нашої групи) та у червні 1964 року благополучно здав разом із шістьма такими ж “екстремалами” випускні екзамени.
Хотіли одразу поступати до Миколаївського кораблебудівного інституту, але в технікумі почули про наші плани та пообіцяли у разі подібних спроб вжити заходів… Довелося з другом “замітати сліди” та їхати поступати в інше місто.

Ми обрали Харківський авіаінститут

У перші три роки навчання в інституті знаходив будь-яку можливість брати участь у спортивних категорійних лижних та піших походах, виконав норму КМС з бігу на середні дистанції, вигравав два роки поспіль головний крос альпіністів міста Харкова на 5 км, двічі побував у складі студентських трудових загонів “Тюмень-Сургут”.
Навчався без трійок, але на 3-му курсі отримав “незадовільно” з теоретичної фізики за шпаргалку, яку передавав товаришу.
Весь наступний семестр у вільний від навчання та інших занять час шукав еквівалент знятої стипендії.
Працював у другу та третю зміни на харківських заводах: “Березка” (виробництво телевізорів; сушили дошки в с/шафі, прибирали тирсу та стружки в столярному цеху — робота для аристократів), “Серп і молот” (ливарний цех; завантаження шихти в вагранки, нічна зміна — воєнні навантаження), авіаційний (вантажником на складах кольорових металів — нічого собі так нормально), на укладанні трамвайних шпал (нічний Харків — нікому не побажаю). Пройшов чудову трудову школу.
На п’ятому курсі у складі сімох хлопців з нашої групи “Плазмові двигуни” отримав направлення на переддипломну практику та роботу на режимне підприємство у місті Калінінград. Там пропрацював чотири роки інженером-конструктором, познайомився з туристами-гірниками, чудовими хлопцями.
Разом ходили в лижні, водні та гірські походи і … конструювали, випробували маленькі такі двигуни — орієнтації та корекції космічної станції на орбіті та трошки були в дисидентах (слухали по ночах “Голос Америки”, критикували місцеве та високе керівництво, відмовлялися від участі в демонстраціях). Нас неоднократно викликали в КДБ, журили, вербували в сексоти, та якось пронесло.
Ті роки пролетіли як пісня — були ми хлопці молоді, неодружені…

ЯК НАВЧИТИСЯ БІГАТИ
Або розповідь про те, як я в інституті, і студентському трудовому загоні удосконалював свої стаєрські здібності

Травень 1967 року. Я студент другого курсу Харківського авіаційного інституту. Гуртожиток № 7. Теплового вечора відзначаємо день народження однокурсника Слави Колосовського, товариша по гуртожитку, кримчанина. За столом, заставленим батареєю ємностей марочними винами кримського виробництва, і скромною закускою із салатів, картоплі та сардельок, не нудно. Дегустуючи чудові південні вина, ведемо розкуті розмови про майбутнє літо — практику на заводі “ФЕД” і ймовірну, але поки що тільки в уяві, поїздку на Кавказ,в альпіністський табір.
А на ранок мені, як члену альпсекції інституту, належить захищати її честь, беручи участь у традиційному щорічному кросі альпіністів міста Харкова. Захід цей проводився у міському лісопарку, практично поряд із нашим навчальним закладом. І я, з важкою головою, але відданий справі інститутської секції (яке похмілля — спортивний режим !) таки вийшов на старт дистанції, і не лише 5 км пробіг, а й крос виграв! Досі не зрозумію, як мені це вдалося? Напевно , все ж таки велику роль зіграв алкогольний допінг, та й моя впертість у парі з мотивацією допомогла. Пам’ятаю все, наче сьогодні це було.
Дистанція кросу складалася з двох кіл по пересиченій лісовій місцевості. Перед кінцем кола був досить крутий і тривалий підйом — тягун у лексиконі легкоатлетів та лижників. Ось цей самий тягун я ледве здолав у першому колі, навіть крамольна думка з’явилася — а може, ну його, цей крос “дебільний”? Але честолюбство зійти з дистанції не дозволило.
Коли ж я вдруге вибіг на злощасний підйом, то попереду побачив двох хлопців, Миколу та Стаса, які стрімко обійшли мене ще на першому колі кросу. Микола був мені раніше знайомий, навчався у Харківському політеху, мав розряд кандидата у майстри спорту (КМС) Союзу з альпінізму, і був переможцем торішнього традиційного кросу, в якому брав участь і я, щоправда, без особливого успіху.
І ось зараз мене охопив азарт — будь-що обігнати Микола не кажучи вже про його приятеля Станіслава. І я це зробив! Причому, Миколу обійшов уже на середині підйому (він так приголомшено глянув на мене, що я навіть почав переживати за його подальше самопочуття). А ось зі Стасом довелося трохи повозитися.
Той, настирливий, не хотів відпускати мене аж до фінішу. Потім з’ясувалося, що Станіслав був професійним легкоатлетом і мав розряд КМС із бігу на середні дистанції. Але за сто метрів до фінішу я все ж таки відірвався від переслідувача!
Мені це дорого коштувало. Перед очима пливли оранжево-лілові кола, дихати було нічим, десь у глибині горла застряг сухий і колючий, мов плід реп’яха, комок, до того ж мене гойдало і нудило як під час штормової морської прогулянки.
Яким же радісним було повідомлення організаторів кросу під час нагородження призеру забігу медалями про те, що за перемогу в кросі мене додатково нагородили безкоштовною (!)
путівкою до альпіністського табору “Джайлик” — те, про що ми, сидячи вчора ввечері за святковим столом, тільки мріяли!
Вигравши крос і отримавши нагороду — путівку в табір “Джайлик”, розташований у долині річки Адирсу на Центральному Кавказі я … туди не потрапив. А поїхав у складі СТЗ (студентського трудового загону) у протилежному, північному напрямку освоювати тюменський край.
Під час гарячих червневих екзаменаційних днів завербували мене у подібний загін однокурсники.
Чашу терезів переважило бажання заробити — я постійно відчував матеріальну скруту (зізнайтеся, у кого, будучі студентом, її не було?). Але скажу відразу, потім зовсім не шкодував про своє рішення — романтики в тайговому краї було з надлишком.
Наш загін зі ста бійців у спекотно літо 1967-го року працював у районі міста Тобольська. Стратегічним завдання була підготовка в лісових тюменських хащах просіки під майбутню залізницю “Тюмень-Сургут” на ділянці завдовжки близько 15 км.
Ширина просіки у різних місцях коливалися в межах 200-300 метрів. Загін був розбитий на кілька бригад, які не лише спеціалізувалися в одному виді робіт, а й періодично змінювали свій профіль. Постійними були лише завдання у геодезистів та планувальників трас.
Бригади спеціалізувалися на:
— очищенні лісу в межах майбутньої просіки за допомогою сокир від чагарника так тонкоствольних (до 7-8 см у діаметрі) дерев, і називалися “ пройдисвітами, на російській мові “проходимцами”;
— валці дерев за допомогою пилки “Дружба” та розпилювання їх на частини: “дружбисти”;
— очищення розпиляних стовбурів від сучків та гілок — “сучкарі”;
— перетягування та укладання очищених стволі у у штабелі — “штабелівники”, звичайно;
— зачистці території від порубаних дрібних дерев і гілок та подальшої їх утилізації —ясна річ, “утилизатори”.
Особлива, найвідповідальніша робота дісталося нашим дівчатам. Вони годували сотню вічно голодних бійців на камбузі (святе діло). Звичайно, ми допомагали кухаркам, як могли. Щодня виділяли чергових хлопців (по одній людині з бригади). Вони чистили картоплю, мили посуд, перетягували важкі варочні котли.
Особисто мені найбільше сподобалося працювати “проходимцем”.
Ми були попереду “штабелівників” та “утилізаторіу “ приблизно на 5-7 кілометрів. Але що було погано, то це те, що кухня знаходилася в протилежному нашої малорухливої колони.
— Ти ж любиш бігати, чорт візьми! — подумки дорікнув з почуттям я собі. А наступного ранку, поклавши в штурмовий рюкзачок крім запасу питної води ще й робочі чоботи, а на ноги взувши так вдало прихоплені з собою в тайгу китайські кеди, “потрусив “ до місця роботи.
Звичайно, пробігати три рази по 5-7 км не вдавалося, все ж таки втома про себе давала…
Досягнувши за допомогою сокир на майбутній просіці контрольної позначки 15 км, ми з почуттям переможців повернулися на базу нашого загону та влилися всією бригадою у подальшу роботу.
… Але щоранку вставав на годину раніше підйому, і бормочучи приказку “охота пуще неволи”, іноді навіть злісно, не відновившись повністю після отриманого напередодні навантаження, виходив на лісові стежки, щоб пробігти свої 8-10 км…

Ця книга присвячується дружині Надії і всій моїй сім’ї , які не тільки витримували мій далеко не простий характер, а й допомагали завжди у всіх проєктах, складних походах і змаганнях протягом нашого сімейного життя.
Дякую дуже.
Слава Україні! Слава Збройним Силам України!