</>

Сегодня, 23.05.2026 г., выпускнику ХАИ (1954 г.), доктору технических наук (1988), профессору, генеральному авиаконструктору Авиационного научно-технического комплекса имени О. К. Антонова, (1984 — май 2005 года), Герою Украины (1999), Герою Социалистического Труда (1975) БАЛАБУЕВУ Петру Васильевичу исполнилось бы 95 лет.

23 травня 1931 року народився відомий український літакобудівник, багаторічний генеральний конструктор АНТК «Антонов» Петро Балабуєв
Якось після війни неподалік рідного хутора Петра Балабуєва приземлився літак. Підліток сприйняв літальний апарат як надприродне. Адже про літаки він тоді нічого не знав. Його батько Василь Ігнатович був ковалем, міг викувати будь-який, найменший інструмент. У роки війни Василь Балабуєв працював у луганському підпіллі, командував партизанським загоном, але 1942-го гестапівці вистежили його та розстріляли. Мамі, звичайній колгоспниці, довелося одній піднімати сина та двох дочок.
У голодних 1946-1947 роках денною нормою продуктів старшокласника Балабуєва був стограмовий стос гарбузового насіння. Але голод романтиці не завада. Спочатку Петро мріяв стати геологом, потім збирався вступати до Миколаївського кораблебудівного. Але, вирішивши, що не боги горщики обпалюють, документи подав у Харківський авіаційний інститут. Тут же познайомився із майбутньою дружиною Раїсою.

Раїса Панфутівна поділилася спогадами про чоловіка.

На нашій дачі у Шишаках на Полтавщині велика ділянка засіяна газонною травою. Петро Васильович любив, щоб усе було гарно. Коли приїжджав на фазенду, сідав на міні-трактор та підстригав газон. Любив садити дерева, благо, на 50 сотках є десь розвернутися. Город у нас маленький, як дві кухні: три рядки часнику, петрушка, кріп, невеликий сад із шести яблунь, пари вишень та груш. Решту ділянки чоловік засадив каштанами, дубами, чагарниками. Хотів зробити у цьому міні-парку фонтан, щоб відпочивати там після відставки.
Вн умів багато. Але вільного часу катастрофічно не вистачало – на першому місці завжди стояла робота. Петро був справжнім трудоголіком. І дуже добрим організатором.
Наша фірма (АНТК «Антонов») завжди допомагала лікарням Амосова та Шалімова, Інституту ортопедії — купували інструменти, медичну апаратуру тощо.
Коли ми оселилися в Шишаках, у місцевій гімназії не було жодного комп’ютера. І коли на роботі міняли комп’ютери, ми передали машини, що б/у, в гімназію, оформили дітям комп’ютерний клас. Фахівці компанії підключили техніку та навчили викладачів.

Коли діти, Ірина та Максим, були маленькими, ми щоліта виїжджали на море. Шість чи сім разів їздили дикунами на Кавказ — Сочі, Сухумі, Піцунду. Чоловік любив подорожувати автомобілем. Спочатку ми купили 21-у «Волгу», потім — 24-ту. У ті часи можна було зупинитися будь-де, переночувати під будь-яким ліском, біля річки — ніхто нікого не чіпав.
Петя любив лихачити. У талоні попереджень він мав багато дірок за перевищення швидкості. До його мами до Луганська — а це 800 кілометрів! — ми виїжджали о сьомій ранку, і вже о дев’ятій вечора прибували на місце. Адже дороги тоді перебували у гіршому стані, ніж зараз.
Вирушаючи у відпустку кавказьким маршрутом, ми долали по 1200 кілометрів на день. Щоправда, я підміняла чоловіка за кермом на кілька годин. Приїжджали на місце, зупинялися у кемпінгу та швидко налагоджували похідний побут. Готували на туристичному примусі легкі сніданки та вечері, а обідали у якомусь кафе.

А познайомилися ми з Петею ще у студентські часи. Але це були суто дружні стосунки. Він міг подзвонити мені: “Раю, давай погуляємо. На вулиці такий гарний перший сніг! “ Я відривалася від креслень, і ми гуляли в Помірках . Без поцілунків, без обіймів: у мене було своє кохання, у нього — своє.

1954 року Олег Костянтинович Антонов набирав до київського КБ молодих спеціалістів. Частину нашого випуску конструкторів розподілили до Києва. Це вже тут Петя бився з моїми шанувальниками. А розписалися ми 1956-го. Тоді я жила у гуртожитку, а Петро Васильович — у 11-метровій кімнатці у комуналці у Святошині.
Коли народилася донька, до нас на допомогу приїхала Петіна мама, Марфа Арсентівна. Адже на той час декретну відпустку надавали лише на 30 днів. Ще півроку можна було взяти власним коштом. А потім — виходь на роботу чи звільняйся. Чоловік працював начальником майстерні та отримував 1500 рублів старими (до реформи 1961 року. — Авт.), жити на ці гроші втрьох було складно. Він попросив свою маму, колгоспну пташницю, переїхати до нас на зиму, щоб доглянути Ірочку. Вчотирьох ми тулилися в кімнатці, де були ліжко, кухонний столик та абажур. А влітку сорокап’ятирічна бабуся повернулася до Луганської області та забрала внучку із собою. За рік чоловікові дали двокімнатну квартиру на вулиці генерала Вітрука.

Петя був дуже добрим чоловіком і батьком. Але приходив додому пізно, а йшов рано. Тому дітям не вистачало його уваги. На батьківські збори ходила я. Добре, що діти навчалися на одні п’ятірки. Дочка закінчила фізмат КДУ, а син вступив до Московського фізико-технічного інституту, оскільки, на думку тата, у нашій сім’ї було вже достатньо авіабудівників. Дипломну роботу Максима опублікували у фізичному журналі, після чого зі штату Огайо йому надіслали пропозицію зайнятися науковою роботою
Але настав 1991 рік. Радянський Союз розпався, в Академії наук перестали платити зарплату, і син нікуди не поїхав. Хоча Петро Васильович дуже хотів, щоб він захистив дисертацію в Америці. Максим тоді сказав: «Тату, кому потрібна моя дисертація?» Мабуть, вірно вирішив. Діти іноді прозорливіші за батьків.

Розпад Радянського Союзу боляче вдарив по українському літакобудуванню.
Петро Васильович не міг повірити, що Союз розвалиться. За Олега Антонова грошей на нові літаки не шкодували. Ми тільки проектуємо машину, а за нашими кресленнями вже працюють на авіазаводах у Ташкенті та Воронежі. А раптом: грошей немає, літаки нікому не потрібні. Багато фахівців пішли до корпорації «Боїнг», до Москви, дехто виїхав за кордон, де більше платив.
Семидесятку (Ан-70) сделали. Если бы этот самолет спроектировали в Советском Союзе, его моментально запустили бы в производство. Но… денег нет. Даже Москва не решилась взяться за это. За границей тоже не сделают. Там и «Руслан» не могут потянуть. А лучше-то самолета нет! Канадцы в какой-то газете написали: «Единственный недостаток «Руслана», что таких самолетов очень мало выпустили».

Після добровільної відставки Петро Балабуєв прожив лише два роки і гени тут ні до чого. Мати Петра Васильовича із довгожителів прожила 91 рік. А бабуся по маминій лінії померла у 96 років. Чоловік говорив: “Я теж довго житиму”.
Якби він не пішов у відставку 2005-го, коли керівники України його не підтримали, можливо, не помер би.
Петро Васильович просив не об’єднувати в концерн АНТК «Антонов» та Харківський авіазавод. Чоловік говорив: “Давайте почекаємо два роки. Дайте гроші авіазаводу, щоби він піднявся до рівня АНТК, а потім об’єднаємо”. Але Президент Ющенко вирішив: “Ми з таким концерном створимо свій Боїнг”.

…Нещодавно я дивилася телепередачу, в якій професор-медик говорив: «Моральна травма часто переростає у фізичну. Чому людина, яку образили, каже: «У мене досі стоїть ком у горлі»? Це не просто слова. Насправді комусь у горлі опускається все нижче і нижче, доходить до шлунка, і ми отримуємо ракову пухлину».
На жаль, так сталося й із Петром Васильовичем. Чоловік був здоровою людиною. Він ніколи не йшов на роботу, не зробивши ранкової зарядки. Вдома й досі лежать його гантелі, стоять спортивні тренажери. Тиск був, як у космонавта: 120 на 80, аналіз крові ідеальний. А бачите, як вийшло…
Після операції ми поїхали на дачу. Чоловік видужав на вісім кілограмів! Він так добре почував себе! Я бадьорилася з останніх сил.
Якось сиділи з ним на лавці і дивилися на зірки. Петро сказав: “Ось станемо старенькими, переїдемо на дачу, а вечорами нам світитиме Волопас”. Йому так хотілося спокійно пожити…

Після смерті Петра Васильовича вулицю Чапаєва за згодою всіх її мешканців назвали ім’ям Петра Балабуєва. Раніше чоловік був почесним громадянином Києва, зараз таке ж звання йому надали і в Шишаках.

Джерело:

https://fakty.ua/