ЛІНСЬКИЙ Дмитро, роки навчання в ХАІ 2012 — 2014

30.03.2014 року у Харкові був черговий майдан. Збиралися на площі Конституції. Я була дуже рада, що поруч зі мною була моя онука, що приїхала по документи у Харків з другого міста, де вчилася у магістратурі.
Коли хлопці — футбольні фанати почали займати стрій у колоні, щоб рухатися, ми вже стояли навпроти магазину Ведмедик і були в захваті від їх організованості. Запам’ятався хлопець у світло-сірому спортивному костюмі з мегафоном, що керував.
Фанати розтягнули банер з написом “Единая страна”, виконали гімн і… ми вперше почули їх хіт “Путін х**ло, ла-ла-ла”. Зрозуміло, що це була перша демонстрація незламності і рішучості українців! Кінцевим пунктом ультрас був стадіон, харківський “Металіст 1925” проводив матч за путівку до Прем’єр-ліги з командою Колос (Ковалівка).

Потім прийшла інфа, що на хвіст колони напали антимайданівці, але дуже швидко на захист прибігли хлопці з перших рядів.
Серед фанатів був і хайовець Дмитро Лінський…
Хлопець з Краснограда (тепер Берестин), що на Харківщині. Дмитро Лінський народився 08 січня 1995 року. Любов до футболу привела юного вболівальника на фанатську трибуну «Металіста», а згодом і до колективу WTF, який на початку своєї історії був зосередженням молоді більш відомого Kharkiv City Patriots.
У 2012 року вступив до ХАІ.
Але прагнучи волі для української нації, він з 2015 року долучився до Азовського руху. Спочатку це був Нацкорпус, а в 2016 році вже підрозділ АЗОВ.
Дружина Дмитра — Лариса Різван згадує, що до 19 лютого 2022-го вона була в Краснограді. Дмитро із її старшим сином Давідом залишились в їх домі в Маріуполі. Перед самим початком бойових дій вона повернулась в припортове місто, бо чоловік сказав їй, що ось-ось розпочнеться війна і вона хотіла бути поруч з ним.

«Я зібрала речі і повернулась до своїх рідних і до 22 лютого Дмитро був зі мною вдома. Вони тоді мали змогу не жити на базі, а приходити кожен вечір додому після роботи.
В ніч 22 лютого вже був наказ, щоб бійці залишались на місці.
Полк Азов, останні пів року, потужно готувались до захисту країни від ворога. Вони знали, що буде війна, все діло часу.
Весь цей час бійці дуже серйозно говорили з рідними з приводу вторгнення. Тому, майже, всі рідні полку “Азов” почали виїжджати з Маріуполя вже 22 лютого. Керівництво надало спецавтівки, щоб родини мали змогу виїхати з міста. Я відмовлялась. Відтягувала час. Не вірила, що війна може затягнутися, що може бути масштабною. Як і кожна любляча дружина намагалась залишитись і підтримати чоловіка. З чоловіком та дітьми 6 років жили в Маріуполі, бо він військовий та і база їх була там, майже 2 кілометри від дому.
24 лютого о 4-й ранку я зрозуміла, почалась війна. Я дзвонилась до чоловіка, він сказав зібрати все необхідне і виїжджати з міста. Пам’ятаю, що зателефонувала BlaBlaCar домовилась з автобусом, але вони виїхали без мене з сином. Тоді Дмитро почав шукати автівку. Він не знав, як розірватись між сім’єю та країною, бо всі хлопці вже стояли на захисті. В той момент їм було не до своєї рідні та сімей. Один з побратимів Дмитра, який був звільнений від служби, допоміг нам виїхати з міста. Вже через дві години на блокпості почались обстріли мирного населення, людей розстрілювали».
Дмитро ніколи не боявся викликів долі та був готовий віддати життя за Батьківщину. Серед побратимів «Сектант» був завжди другом та шанував кожного, а головне — вмів цінити дружбу. Останніми роками допомагав своєму командиру Станіславу Парталі, так вони і стали приятелями. Дуже прискіпливо ставився до своєї роботи, а побратими завжди могли покластися на Дмитра.

«Сектант» мав багато хобі та полюбляв активний відпочинок. Окрім тренувань на полігоні, змагань з боксу та футболу, займався водолазними курсами, стрибками з гелікоптера з парашутом, хотів поїхати на змагання зі снайперської стрільби. Читав багато книжок зі снайперської тактики, а улюбленим фільмом був «Американський снайпер». Дуже на Дмитра вплинула смерть побратима «Баррета» в березні 2018. Можна казати, що ця втрата його сильно змінила. Близькі Азовця згадують, що він дуже чутливо відносився до кожної втрати. В ці миті у його очах була жага помсти за кожного з друзів. Разом з тим, Дмитро був добрим та щирим, дбайливим сином, чоловіком та батьком. Наприкінці кожного дня дзвоним мамі та бабусі, що було для нього дуже важливим.
Жив у громадянському шлюбі зі своєю коханою та мав багато планів на майбутнє. Одружитися офіційно навесні 2022 року, купити будинок у Маріуполі, зробити з нерідного сина, якого виховував з шести років, чемпіона світу з боксу.

Та, на жаль, цим планам не судилося звершитися. Дмитро Лінський поліг у бою 28 лютого 2022 року.
Зі слів дружини: “Останній дзвінок був 28 лютого вранці. За всі ці дні нічого не їв крім снікерсів і коли. Навіть в останньому відеозв’язку я бачила, що він дуже втомлений. Все говорив, що то не важливо, енергія є, а значить буде перемога. О 14.00 попередив, що має перерву і піде поспить хоча б з дві години. Телефон вимкне, тож зв’язку не буде. О 14.30 прийшло останнє повідомлення: “Я дуже втомлений”
Між 17:00 та 18:00 Дмитра не стало.
Загинув 28 лютого 2022 року у селі Лебединське Маріупольського району Донецької області, виконуючи наказ свого командира. Він навіть у той момент, коли мав можливість покинути позицію, продовжував розвідувальні дії, і його автівка потрапила під обстріл.
Останніми його словами коханій були: «Все буде добре, я завжди з тобою!».
Останній його бій відбувався за Маріуполем на блокпосту. Хлопці, які вижили, спочатку намагались забрати тіло, але йшли жорстокі бої. На кожних 4-х наших бійців було 54 росіяни. Агресор вів потужні обстріли. Хлопці просто не змогли його витягнути. Ліпший Друг Дмитра командир, який віддавав накази, коли дізнався про його загибель, десь через годину намагався прорватись на поле бою та витягнути тіло. Вогонь не вщухав. Все ближче і ближче наближався ворог. Треба було відступати…
«Мій чоловік був дуже доброю та порядною людиною. Чоловік-сонце, чоловік-позитив! Сім років нашого спільного життя він носив мене на руках, дарував неймовірне піклування та радість. Тільки на роботі він був іншим – серйозним та суворим, з жагою помсти за кожного побратима, за кожен метр землі… Пишаємося, що мали можливість бути сімʼєю з нашим Героєм. Любимо та памʼятаємо його назавжди!» – розповіла дружина загиблого воїна Лара Різван.
Прощання відбулося 3 червня 2024 року в крематорії на Байковому кладовищі в Києві.
11 червня 2024 року з Дмитром попрощалися в рідному Краснограді де й поховали його на «Алеї Слави».
На честь вшанування памʼяті у м. Берестин названо вулицю “Дмитра Лінського”.

Нагороджений відзнакою “За участь в АТО”. (2016р.)
Нагороджений орденом (2022р.) «За мужність» III ступеню (посмертно).
Нагороду загиблого героя передали його рідному братові Денису.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ


Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://uk.wikipedia.org/wiki/

https://krasnograd.info/articles/308431/abo-zi-schitom-abo-na-schiti-azovec-dmitro-linskij

https://krasnograd-rada.gov.ua/linskyi-dmytro-serhiiovych/

https://www.standsofheroes.com/tribuna-geroev/dmitro-sektant-linskiy

https://www.instagram.com/p/C4X7_a6sVUn/

 ПЛАХОВ Юрій, випускник 2-го факультету 1970 року

В ХАИ авиамодельный спорт всегда был на высоте. Когда я учился, авиамодельная лаборатория занимала скромную комнату под аудиторией 410 со скошенным потолком и рядом с аудиторией 307 и буфетом. Руководил лабораторией Липинский, который подготовил 150 мастеров спорта СССР и 12 мастеров спорта международного класса. Были среди них и чемпионы мира. Сам Липинский стал «Заслуженным Тренером Украины», а потом и «Заслуженным тренером СССР»

Википедия:

ЛИПИНСКИЙ Леонид Елисеевич (29.05.23 — 06.04.85)с 1951 года возглавлял авиамодельную лабораторию Харьковского авиационного института. За 34 года работы в лаборатории более двух тысяч студентов освоили азы научно-технического творчества. Среди его воспитанников — 150 мастеров спорта СССР, 12 мастеров спорта международного класса и 10 заслуженных тренеров УССР.
Липинский первым в СССР получил звание мастера спорта по авиамоделизму, становился чемпионом СССР и установил множество рекордов. За свои достижения он был удостоен почетных званий «Заслуженный тренер УССР» и «Заслуженный тренер СССР»

ПРОДОВЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ ХАІ

https://khai.edu/ua/news/

ХАІ у складі перших чемпіонів світу!

Нещодавно у місті Салонта (Румунія) відбувся Чемпіонат світу FAI з вільнолітаючих моделей F1ABCQ. Цьогоріч уперше в історії змагання проводилися у класі F1Q, і саме у ньому команда офіційної збірної України здобула золото!

У складі національної команди виступили:
Марія Пшенична
Олександр Максимов — випускник 2-го факультету ХАІ (1987 р.), працівник ХДАВП
Юрій Авдєєв — випускник 4-го факультету ХАІ (1981 р.)
Віталій Чмовж — випускник 1-го факультету ХАІ (1992 р.), професор кафедри аерогідродинаміки ХАІ
Менеджер команди — Олександр Старов

Серед 15 команд світу збірна України стала першими в історії чемпіонами світу у класі F1Q!

Фотограф — Максим Зав’ялов, також випускника 1-го факультету ХАІ.

Але переможний дух не зупинився на цьому — у рамках чемпіонату Європи команда юніорів також вразила всіх. У складі юніорської збірної виступив Олексій Косило, студент факультету Літакобудування ХАІ.
Наші юніори здобули Challenge Trophy серед усіх класів та посіли 1 місце!

ХАІ вітає своїх випускників і студентів з цими історичними досягненнями!

 ДОЦЕНКО Анатолій, випускник 4-го факультету 2004 року

24 березня 2015 року у місті Кривий Ріг був День трауру, Україна прощалася з незламним сином своїм — Доценко Анатолієм.

Народився Анатолій 11 січня 1982 року в місті Арциз Одеської області.
У 1984 році разом з батьками переїхав в місто Кривий Ріг Дніпропетровської області.
У 1999 році закінчив загальноосвітню школу №118 міста Кривий Ріг.
У 2004 році Анатолій — випускник 4-го факультету Національного аерокосмічного університету імені М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут» за спеціальністю «Газодинамічне та імпульсне обладнання». Під час навчання в університеті закінчив кафедру військової підготовки офіцерів запасу, з присвоєнням первинного офіцерського звання — молодший лейтенант.
Жив у 8 гуртожитку, друзі називали його Кент, звідти й позивний.
З вересня 2004 року по червень 2007 року працював майстром виробничої дільниці, з червня 2007 року — начальником планово-економічного бюро Філії Державного підприємства «Антонов» «Серійний завод «Антонов» міста Київ.
Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у місті Києві, де був активним учасником Революції гідності.
Юлія, дружина: «Был активным участником Революции Достоинства. Принимал участие в самые горячие дни. Говорил, что хочет другой, новой жизни для своей семьи и дочери. Не мог больше терпеть несправедливость. После начала войны Анатолий просился на фронт, но его все не призывали. Тогда он взял на работе отпуск и пошел в учебку, как доброволец…»
Влітку 2014 року Анатолий добровільно вступив до батальйону УНСО (Українська Націоналістична Самооборона), де пройшов курс військової підготовки. Коли прийшов час їхати в зону проведення антитерористичної операції, виявилося що необхідні документи для його мобілізації ще не були готові. 27 листопада 2014 року звільнений з роботи у добровільно-примусовому порядку.
З кінця листопада 2014 року Анатолій проходив військову службу за контрактом в 81-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України:
звання — солдат,
посада — розвідник.
Брав участь в антитерористичній операції на сході України. Учасник боїв за Міжнародний аеропорт «Донецьк».
20 січня 2015 року солдат Доценко загинув під час виконання бойового завдання в районі Міжнародного аеропорту «Донецьк», коли група бійців, до складу якої він входив, потрапила у засідку та прийняла бій з російсько — терористичними угрупуваннями. З того дня Анатолій числився в списках зниклих безвісти. Лише через деякий час був впізнаний за результатами експертизи ДНК.

Нагороди:
Указом Президента України № 270/2015 від 15.05.2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальноїцілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

20.01.16 нагороджений медаллю УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Нагороджений відзнакою м. Кривій Ріг «За заслуги перед містом» 3 ст. (посмертно).

28.07.16 нагороджений відзнакою «За участь у бойових діях УНСО» 1 ступеня .

Нагороджений почесною відзнакою Всеукраїнського братства ОУН-УПА «Захиснику України від московської агресії» .

Похований на Алеї Слави Центрального кладовища міста Кривий Ріг.
Портрет на меморіалі «Стена пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секция 5, ряд 2, місце 35.

Анатолію ДОЦЕНКО присвячується

Прочитай, товаришу, ці скорбні рядки,
Хай течуть сльози в вологі платки.
І в дні багатства, і в роки нужди
Ми будемо пам’ятати тебе назавжди.

Нехай припиняться співи і все замовкне навкруг,
Ми сумуємо, що пішов з життя наш друг.
За покликом серця пішов боронити країну,
Ти загинув, як герой, захищаючи Батьківщину.

Тож Царство Небесне тобі і нехай земля буде пухом,
Спасибі велике, що не впав духом.
Боягузів в Рай не пускають,
Прощай наш друже: ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Олександр Росколій

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

http://memorybook.org.ua/5/docenko.htm,

https://ukraine-memorial.org/…/docenko-anatoliy-igorovich ,

https://1kr.ua/news-20077.html,

https://mahala.com.ua/novyny/pam-iati-tykh-koho-vbyla-rosiia-dotsenko-anatoliy/,

 ПЕЧАЛЬНА НОВИНА о НЕЧИПОРУКЕ Н.В.


5 серпня передчасно пішов з життя колишній ректор Національного аерокосмічного університету «Харківський авіаційний інститут», заслужений працівник освіти України, доктор наук, професор Микола Васильович Нечипорук.
Микола Васильович народився 10 листопада 1952 року в селі Малево Рівненської області. У 1973 році вступив до Харківського авіаційного інституту на радіотехнічний факультет за спеціальністю «Конструювання і виробництво радіоапаратури».
Після закінчення навчання з 1979 року працював у ХАІ інженером. Цього ж року став директором студмістечка ХАІ — найбільшого студентського містечка не лише Харкова, а й України.
Із 1998 року Микола Васильович обіймав посаду проректора з адміністративно-фінансової діяльності ХАІ. Це був непростий період життя університету. Микола Васильович вирішував складні питання з фінансового й матеріального забезпечення вишу. В цей час він присвятив себе не тільки ХАІ, але й суспільній роботі. З 1998 по 2010 роки Микола Васильович — депутат Київської районної ради м. Харкова, а 2010 по 2015 роки – депутат Харківської міської ради.
З 2004 по 2018 роки — проректор з науково-педагогічної роботи ХАІ.
У 2018 році Миколу Васильовича було обрано ректором Національного аерокосмічного університету. У роки його керівництва ХАІ пройшов низку надскладних випробувань — від пандемії до повномасштабного вторгнення. З початком повномасштабної агресії Микола Васильович залишався в ХАІ. Попри близькість до фронту, університет відновлював інфраструктуру, допомагав постраждалим, надавав прихисток тим, хто втратив дім.
Микола Васильович Нечипорук — автор і співавтор понад 100 наукових праць, серед яких монографії, навчальні посібники, наукові публікації. За багаторічну й плідну працю, внесок у розвиток вищої освіти та підготовку фахівців він був відзначений державними нагородами: Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом», орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та іншими.
Від імені колективу Національного аерокосмічного університету, якому Микола Васильович Нечипорук присвятив понад півстоліття життя, висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким.
Пам’ять про Миколу Васильовича назавжди залишиться серед тих, хто працював поруч із ним, вчився у нього, знав його особисто.

 КРИВЧЕНКО Лариса, випускниця 5-го факультету 1972 року

Наташа, добрий день!

Ти писала мені з осені 2021 року, чи приймемо ми ваших дітей у себе в час війни. Мабуть вже відчувала її, а я ні.

23 лютого 2022 у сина день народження і ми ходили в кафе, а вранці… Почалось.

Зібрали чоловічі светри, куртки, інший одяг. Віднесли у міськраду.

Старший син зварював у комунгоспі їжаки, чоловік пішов щось охороняти. Але коли його відправили на охорону церкви МП, він відмовився.

Я шукала і собі якусь справу, і син запропонував волонтерський центр. Отак і почалось.

Працювали в спортзалі школи. Збирали тканини, сітки різні, чого тільки не робили.

Дівчата нашили сімейних трусів, а ми цілий день гумки вставляли.

Привезли риболовний трал. Ми його різали і зшивали рівну сітку.

За три роки все змінилося. Зараз у нас три напрямки: сітки, маскхалати і нашоломники, збір харчів і потрібних речей. В нашому чаті більше 150 людей.

Стало і легше і важче. Немає грошей, відповідно і матеріалів. Сітку купляємо в Турці, спандбот український.

Люди різного віку, десь половина — переселенці звідусіль.

В перший рік я працювала 6-8 годин, зараз до 4-х.

Частіше працюємо вдома з чоловіком — ріжемо смужки на маскхалати. Сплела 95 нашоломників, один своєму сину.

Ми працюємо у школі і вчителі класами приводили школярів плести сітки. Зараз збирають кошти, роблять ярмарки. В день відправи пахне випічкою, чого тільки не печуть. З якось села привезли більше 100 банок саморобної тушкованки, різні каші.

Самий для мене дивний запит був на різний металевий брухт. Виявляється на фронті роблять самі шрапнель. Віднесла декілька відер різних цвяхів, які не використали при будівництві.

А випадок, який мене підкорив. Ми їздили на екскурсію в село Мар’янівка. Там хата — музей видатного співака Івана Козловського. В одній кімнаті експозиція, а в сусідній -сільські жіночки плетуть сітки на основу для вирощування огірків. Відразу почався обмін досвідом.

Ми вдячні всім, хто допомагає нам. Нова Пошта безкоштовно перевозить волонтерські вантажі.

Сподіваємось, що наша праця рятує наших хлопців і дівчат.

А здоров’я … Роки йдуть. Заробили діабет, погано спимо, хвилюємося. У нас свати у Сумах. Там є старенька бабуся. Вони працюють. Інші свати на тій стороні біля Скадовська.

Так і живемо.

ДОПОВНЕННЯ від Олійник Н.:
А ще Лариса — гарна вишивальниця!

  • Страница 2 из 2
  • <
  • 1
  • 2