Гліб народився 21 серпня 1995 року у родині хайовців, був продовжувачем династії студентства ХАІ.
Його мати — Тетяна Чоботар, випускниця ХАІ — зараз на фронті. Вітчим — Вадим Чоботар, випускник ХАІ – на фронті.
У 2018 році Гліб вступив до ХАІ за спеціальністю «Менеджмент» (заочна форма навчання). Того ж року став бійцем легендарної 25-ї окремої повітряно-десантної бригади (ОВДБр).
14 квітня 2022 року студент четвертого курсу ХАІ, старший оператор другого відділення другого взводу вогневої підготовки 25-ї Січеславської бригади, старший солдат Гліб Дремасов (позивний «Пітон») прийняв свій останній бій під Авдіївкою. Йому було 26…
На жаль, у цій історії був довгий і сумний фінал.
Про загибель Гліба стало відомо лише з часом. Більше року батьки шукали свого сина.
Навіть зараз у базі зниклих безвісти можна знайти запис: «В/ч: А1126; старший солдат; пропав: Донецька область, Покровський район, м. Авдіївка; поранення: невідомо/можливо поранений. При собі мав «смертник», жетон 25-ї бригади; татуювання: тризуб; на правій руці — срібна печатка «25 ВДВ»; каска з написом «ПІТОН».
Лише у вересні 2023 року тіло Гліба було опізнано за результатами ДНК-експертизи…

Гліб Дремасов. Студент ХАІ. Старший солдат 25-ї бригади. 26 років.
Орден “За мужність” III ступеня (посмертно).

Джерело: https://khai.edu/ua/news/

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКІЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Любимов Артем після закінчення ХАІ мав роботу на підприємстві TWEKO, мав родину з трьома любими діточкам. Артем бажав тільки щасливого майбутнього своїм діточкам…

А путлер забажав Київ за три дні…
І почалася клята війна…

У Вікіпедії сухі стрічки: Відчутні втрати не завадили противнику опівдні дістатися передмість Києва – смт Гостомель і Ворзель, м. Буча, за які зав’язалися жорстокі бої.

У перший день війни Артем вивіз свою родину — дружину та трьох діточок — з Києва, а сам, не зволікаючи, повернувся назад. Не маючи ані бойового досвіду, ані спеціальної підготовки, Артем разом із побратимами у перші дні березня організував партизанський супротив.
У селі Стоянка, що в Бучанському районі, була домівка його батьків. Там Артем із товаришами різали лінії електропостачання до командного пункту окупантів, палили ворожу техніку, не давали загарбникам спокійно дихати на рідній землі.
5 березня добровольці отримали можливість пройти прискорене навчання в одному із загонів ТрО. Кілька днів для здобуття навичок користування різними видами озброєння… Лише кілька днів, бо оскаженілий ворог рвався до Києва.
Після короткого навчання Артем уже брав участь у боях на Київщині.
15 березня 2022 року герой прийняв свій останній бій.
Загинув під артилерійським обстрілом, боронячи підступи до столиці, захищаючи країну і усіх діточок.

Артем Любимов (25.06.1991 – 15.03.2022).

Друзі напишуть:

«Артем був люблячим батьком, гарно виховував своїх дітей. Він був прикладом справжнього друга, доброю та дуже сміливою людиною…»

“Только на первом из этих фото, я впервые в жизни увидел Артёма без улыбки на лице. Он в моих воспоминаниях — ВСЕГДА суперпозитивный Человек. Всегда буду помнить…”

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://uk.wikipedia.org/

Сторінка ФБ Артем Любимов

https://aoleynik.info/gavrilenko-sergej-2-j-fakultet-2002-g-vypuska-oxtyrsk-ukraina/
13.09.2018

ВСІМ СВОЇМ ДОСЯГНЕННЯМ В ЖИТТІ ЗАВДЯЧУЮ НАВЧАННЮ В ХАІ

Відвідуючи рідний ВУЗ зараз, відзначаю, як він змінився, став більш комфортним, сучасним. Прийшли нові покоління студентів, які, як завжди, ставлять за мету досягти більше, ніж старші товариші. Під час таких відвідин то поринаєш у спогади, то раптом ловиш якусь ідею, яку хочеться реалізувати в найближчому майбутньому. Коли нам на початку першого курсу куратори сказали, що студентські роки будуть найкращими в житті, якось не повірилось. Адже відбулось багато змін: закінчення школи, переїзд до великого міста, зміна кола спілкування. Та, мабуть, саме це і почало загартовувати, примусило відразу ставити перед собою високу планку. І ця цілеспрямованість, налаштованість на роботу і результат, здобуті в ХАІ, залишились назавжди. Саме в цьому я бачу першоджерело своїх досягнень в житті.

Які досягнення?

Безумовно, кожен звертає увагу на щось своє, те, що йому ближче. В професійному плані я знаходив застосування своїм знанням і вмінням в приватних підприємствах міст Харкова, Запоріжжя, Києва. Кар’єру робив уже трохи в іншій сфері ─ на державній службі. Починав від начальника відділу, далі ─ працював помічником народного депутата, а згодом, в буремний час російської агресії 2014─15 рр., очолював рідний район на посаді голови Охтирської районної державної адміністрації. Земляки тричі обирали мене представляти їх інтереси в Охтирській районній раді. Депутатом я є і зараз. Вміння швидко завести друзів, комфортно співіснувати з ними, як в студентських гуртожитках, теж стали в нагоді в житті. Разом із коханою дружиною виховуємо двох чудових дітей.
Самоусвідомлення як громадянина України теж прийшло в ХАІ. Можливо, всупереч багатьом чинникам, які були тоді, наприкінці дев’яностих, вихований патріотизм до своєї країни завжди зі мною. Зараз втілюю ці погляди в Збройних силах України. Тим, що почав службу в них не «з нуля», теж завдячую ХАІ, а саме ─ військовій кафедрі. Всі ми отримали офіцерські звання. Зараз я призваний як офіцер запасу, на сьогодні ─ старший лейтенант. З кількома товаришами служимо разом, а інший одногрупник навіть призивався по мобілізації в 2015-му.

В ЧОМУ БАЧУ УСПІШНЕ ВИХОВАННЯ В ХАІ?

Насамперед, це підбір абітурієнтів (абихто сюди не вступає) висококваліфікованими викладачами, які поєднують досвід і сучасні знання. Це інтенсивний процес навчання, який не дає лінуватись.
Пам’ятаю, що наші викладачі були дуже суворі, особливо перші 5 курсів). По деяких предметах отримати оцінку «три» можна було лише з другого, а інколи ─ й із сьомого разу. І то було за радість.
Я вдячний нашим викладачам ─ декану Анатолію Івановичу Anatolii Dolmatov , його заступникам Івану Івановичу Редіну і Володимиру Даниловичу Сотнікову, керівнику дипломного проекту Іллі Івановичу Пєтухову, викладачам Григорію Петровичу Дикому і Вадиму Миколайовичу Кулєшову, а з загальноуніверситетських кафедр ─ викладачу з матаналізу Георгію Івановичу Кошовому, викладачам з креслення Генріху Серафімовичу Венедикдову і Тиграну Костянтиновичу Мурадяну.
Також добре пам’ятаю Геннадія Олександровича Горбенка. Він прийшов на посаду завідуючого кафедрою, коли ми вчилися на третьому курсі. Відразу ж відчувся напрямок в навчанні «від тепла до холоду». На той момент кафедра співпрацювала з підприємствами, які спеціалізувались на холодильній техніці і кондиціонерах. Саме ця зміна вектору стала визначальною по закінченню навчання. В умовах масового, на той момент, безробіття випускники нашої кафедри майже всі працевлаштувались в приватні підприємства, пов’язані із кондиціонуванням і холодильною технікою.
Повертаючись в рідний університет зараз, бачу позитивні зміни, в порівнянні із роками нашого навчання. Це сучасна навчальна база, до якої входять і корпуси з аудиторіями аудиторіями, і гуртожитки.
Важливим також є процес не тільки навчання, але й виховання. На жаль, в роки мого навчання Україна тільки утверджувалась як незалежна держава, йшов шостий рік її існування. Всі предмети, навіть Історію України, викладали російською мовою. Пам’ятаю супротив введенню в навчальний процес української мови. Доводилося підлаштовуватись під більшість студентів. Зараз багато з них, а в моїй групі приблизно п’ятдесят відсотків, це кримчани, які повернулись до себе, розвивають економіку країни-окупанта. А дехто відверто зайняв антиукраїнську позицію, при нагоді лає країну, яка дала безкоштовну вищу освіту. На мою думку, це наслідок недостатньої уваги вихованню патріотизму та державницької позиції.

ТРАДИЦІЇ ХАІ

Звичайно, з часом деталі забуваються. Але не стерти із пам’яті святкування «1001-ї ночі» з виїздом на природу. Також із посмішкою і теплом згадую наші катання на тазиках по коридорах і сходах ХАІ-2 після захисту диплома.
Зараз підтримую стосунки з найближчими друзями, одногрупниками. Все моє життя є підтвердженням славетного братерства ХАІ. Коли ми з новими знайомими дізнаємося, що закінчили той самий вуз, намагаємося допомогти один одному. Дуже задоволений, що доля привела мене в ХАІ. Саме тут я став тим, ким є зараз. Сподіваюсь, навчання і виховання тут стануть в нагоді багатьом.
ХАІ ─ найкращий ВУЗ. Бажаю рідному університету процвітання, а студентам, випускникам, викладачам ─ успіху в усіх сферах життя, побільше радісних моментів і миру!

Гавриленко Сергій Анатолійович, депутат Охтирської районної ради, cтарший лейтенант Збройних Сил України, випускник ХАІ 2002 р., ф-т авіаційних двигунів, спеціальність «Аерокосмічна теплотехніка».

…

https://petition.president.gov.ua/petition/244436

Коли прийшов час захищати Батьківщину, Сергій Гавриленко вдягнув форму. Він не думав про себе, як про представника влади, а думав — де буде кориснішим Україні.
Брав участь в АТО, відстоюючи територіальну цілісність рідної держави.
З червня 2018 р. працював на посаді заступника начальника навчального курсу з морально-психологічного забезпечення інженерно-авіаційного факультету Харківського національного університету Повітряних Сил, де зміг реалізувати набуті компетенції.
Сергій мав 2 вищі освіти (технічну та економічну), школу закінчив з золотою медаллю.
З лютого 2022 року — у перших рядах захисників Харківа. Воював в стрілецькому батальйоні. Брав участь у складі зведеного підрозділу ХНУПС на захисті та обороні м. Харків.
13 березня 2022 року загинув під час виконання бойового завдання.
Неодноразово був нагороджений медалями, серед яких «За жертовність та любов до України» Патріарха Філарета. Також нагороджений орденом «За мужність ІІІ- го ступеня». Почесний громадянин міста-героя Охтирки.
Сергій Гавриленко — патріот, який заслуговує на найвищу державну нагороду!

https://khai.edu/ua/news/

26.06.25 р. 10:59
Кілька днів тому до нас звернулися рідні випускника ХАІ 2002 року — капітана Сергія Гавриленка, який загинув у бою за Харків 13 березня 2022 року, ціною власного життя врятувавши побратимів. Його ім’я навічно внесене до списків Харківського університету Повітряних Сил.
Рідні просили про підтримку петиції №22/244436-еп щодо присвоєння звання Герой України (посмертно).
На той момент залишалося 7 днів і не вистачало 3000 голосів…
Пройшло 4 дні.
25 000 голосів. І навіть більше.
ХАІ довів, що хайовське братерство — це не легенда й не пафос.
Це — реальність. Це пам’ять, яка жива. Це вдячність, яка не згасає.
Це — рідний, незламний Харків.
Це — героїчна Україна, що пам’ятає своїх захисників.
Шана тим, хто воює. Світла пам’ять тим, хто вже не з нами.
І низький уклін — від мами Героя. Від його рідних. Від усього ХАІ.
Петиція офіційно набрала необхідну кількість голосів і очікує на розгляд.
Дякуємо всім, хто не залишився байдужим. Ми були разом — і це дало результат.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКІЙ УКЛИН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

64 річний Олександр Славгородський загинув 9 березня 2022 року під завалами будинку на Першотравневій, 2 у Ізюмі. Черговий російський обстріл зруйнував два під’їзди житлової будівлі. Загинули майже півсотні людей .
Лише через місяць окупанти дозволили почати розбір завалів…

Славгородський Олександр закінчив Харківський авіаційний інститут – факультет авіаційних двигунів. Обожнював небо і літаки. Це залишилося його хобі на все життя. Часто їздив у ХАІ на заходи, присвячені авіації, був постійним відвідувачем аерофестивалей у селищі Коротич. У 2021 році зібрав на такому фестивалі свою сім’ю.
Після закінчення вишу Олександр за розподілом потрапив на роботу за Північним полярним колом, але потім повернувся в Ізюм. Відкрив власну справу – збудував СТО. Чоловік також мав економічну освіту і багато років обіймав керівні посади у дорожній службі Ізюма — був гендиректор ПАТ “Шляхове ремонтно-будівельне управління”. Разом з тим ремонтував шляхи в різних містах України. Асфальтував територію Святогірської Лаври, яку вважав своїм «місцем сили». Лагодив дороги на Донеччині і пишався, що відновлює звільнені території Донбасу. Ніколи не залишав свою бригаду, у всі відрядження обов’язково їздив із нею.
Олександр дуже любив троянди. Закуповував їх для посадки на території свого підприємства, а також дарував сусідкам. Знайомі називали Олександра «суперменом».
Не пропускав концерти улюблених артистів, подорожував за першої змоги.
Він дуже любив життя.
23 лютого, за день до повномасштабної війни, Олександр востаннє бачився зі своєю донькою Оксаною. Вітав її з річницею весілля.
Останній дзвінок від нього був 7 березня.
Далі донька не мала жодної звістки про тата і більше місяця намагалася хоч щось з’ясувати про його долю. Та 22 квітня Оксані повідомили, що знайшли його тіло.

Донька Оксана згадує про Олександра як про тата мрії: «Мені пощастило, що в мене був такий батько. Він вів зі мною серйозні розмови про життя, давав поради. Він був вимогливий до себе й інших. Був самим собою. Другом, якого більше не буде».
Олександра Славгородського поховали на кладовищі Ізюма біля могил бабусь і дідусів. У нього залишилась донька.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ НЕВИННІМ ЖЕРТВАМ!
НЕ ПРОБАЧИМО!

Джерело:

https://memorial.ua/

https://khai.edu/ua/news/

Скупий рядок у Переліку загиблих молодших офіцерів:
“Загинув 2 березня 2022 року у Харкові, служив у складі місцевої Тероборони. Звання капітан. “

Бійці 113 бригади ТРО пізніше напишуть:
«02.03.2022 року ворожою авіацією був здійснений обстріл ОКП військової частини А7041, в результаті обстрілу ОКП був знищений. Але це не зламало військовослужбовців, а навпаки додало це більше злості та ненависті до ворога…»

З часом на цьому місці з’явиться табличка (а потім невеликий меморіал):
«На цьому місці 2 березня 2022 року під час авіабомбардування міста Харкова, виконуючи священний обов’язок по захисту Батьківщини від рашистських загарбників, загинули воїни 113 ОБР ТРО ЗСУ:
молодший лейтенант ІВАН БОНДАРЕНКО
солдат СТАНІСЛАВ ВОЛОВІК
солдат ІГОР ВОЛОХОВ
солдат ДЕНИС ГУМЕНЮК
майор ВІТАЛІЙ ІСАЄНКО
солдат ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕНКО
майор СЕРГІЙ КОСТЕНКО
солдат ДМИТРО МУНАЄВ
капітан ПАВЛО НОВОСЕЛОВ
капітан ВОЛОДИМИР ЮРЧЕНКО
майор ОЛЕКСАНДР БЕЗУГЛИЙ
солдат ДЕНИС СОКОЛЕНКО
старший солдат ДМИТРО АРХІПОВ
солдат АРТЕМ ДЕЙНЕКО
лейтенант ВІТАЛІЙ ЯКОВЛЕВ
майор ВЛАДИСЛАВ ЮРОВСЬКИЙ

Капітан Павло Новоселов — для нас хайовець,
для друзів та колег -
“ …офигительные мозги, бездна обаяния и… тотальная честность с повышенным чувством справедливости”,
“…честный, добрый, безотказный”,
“…оптимизм и лучезарная улыбка, деликатность и доброта “

***
Ігор Балака

Давай, Пашунь! Царствие тебе Небесное!
Надежда ещё теплилась, когда сказали, что ты пропал без вести… Несколько дней…
а сегодня твоё тело вынули из-под завалов Штаба теробороны, разнесённого шесть дней назад!

И знаешь, каждое утро я созваниваюсь с ребятами из штаба, чтобы уточнить, чего нужно. Когда они сказали, что нас ночью раз…ли, ничего не колыхнулось, что мог быть кто-то из друзей… И… горе…

Ты всегда шёл своим путём. Всегда имел свою точку зрения. в 14-м один из первых взял лопату и пошёл копать укрытия. Волонтерил…

Ты — наш брат риэлтор со стальным стержнем! Я ещё тебя поддевал: чего тебя из банковской сферы потянуло в недвижимость?
Офигительные мозги, бездна обаяния и… тотальная честность с повышенным чувством справедливости. За эту саму честность и справедливость тебе в Ассоциации Специалистов недвижимости Украины доверяли подсчёты голосов, потому что знали, что своими принципами ты точно не поступишься…

Не могу писать дальше…

Земля тебе пухом,! Покойся с миром! А этим тварям гореть в аду!

***
Галина Чуйко

Паша, друг, кум. Сколько мы знакомы? Много, ещё с укрпромбанка. Честный, добрый, безотказный. Мои дети тебя абожали. Старшей вправлял мозги, когда её клинило в переходный период, лучше всякого психолога. Младшая, твоя кресница, ещё не осознала до конца произошедшего. Все время переспрашивает когда ты к нам в гости придёшь…… Блин, ну не должно быть так. Столько мрази по земле ходит, а забирают лучших…..мы до конца ждали и верили.
Покойся с миром

***
Ирина Киркина

Я потрясена и плачу, не могу в это поверить! Искренний, светлый и большой души человек! Прощай, Павел Новоселов! Твоя жизнь была как солнце, согревала и светила для очень многих людей! В самых непростых ситуациях ты старался жить достойно и приоритетом для тебя всегда была справедливость! Оптимизм и лучезарная улыбка, деликатность и доброта — в этом ты был по-настоящему настоящим! Как ты гордился своей профессией и переживал за ее развитие! Трудно поверить, что мы больше не встретимся! ((
Павел Анатольевич, Вы достойно жили и геройски погибли, защищая свой любимый Харьков! Низко кланяюсь Вам! Спасибо!

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://wartears.org/

https://www.facebook.com/

Ігор народився в українському Донецьку.
Обрав для себе шлях військовослужбовця.
У 1988 році закінчив Ленінградське військово-технічне училище. Після випуску присвятив життя військовій авіації.
Згодом також здобув вищу освіту у Національному аерокосмічному університеті ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».
У вільний час любив грати в теніс.
На момент повномасштабного російського вторгнення офіцер служив у 18-ій окремій бригаді армійської авіації імені Ігоря Сікорського Сухопутних військ ЗСУ. Був бортовим авіаційним техніком-інструктором. З перших днів великої війни боронив рідну країну від окупантів.
Загинув 06 березня 2022 року.
У цей день ворог рвався до Миколаєва. У селищі Баштанка частина ворожої колони повернула на Кривий Ріг, але з неба полетіли ракети.
Два гелікоптера вступили в бій.
Ціною свого життя вони дали можливість країні вистояти у самі скрутні дні.
Командир екіпажу капітан Горбань Владислав В’ячеславович. 27 років…
Штурман майор Зебницький Костянтин Миколайович. 51 рік…
Бортінженер майор Туревич Ігор Ігорович. 30 років…
Командир екіпажу капітан Чуйко Олександр Олександрович. 30 років…
Штурман капітан Бондаренко Сергій Миколайович. 26 років…
Бортінженер капітан Пазич Ігор Іванович. 45 років…
18-та Окрема бригада Армійської Авіації.
В той день льотчики розбили вщент велику колону ворожої армії, яка рухалась через місто Баштанка на Миколаївщині в напрямку Кривого Рогу.
Екіпажі двох гелікоптерів уже поверталися з успішно виконаного завдання, …
… але навічно продовжили політ.

За успішне виконання бойових завдань капітан Пазич був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ і ІІ ступенів. Другим – уже посмертно.
«Тато був люблячим чоловіком і дідусем. Надійною опорою і підтримкою для сім’ї. До своїх професійних обов’язків ставився дуже відповідально, постійно розвивав свою професійну компетентність, навчався новому, отримував додаткову освіту. Тому на службі він був одним із кращих фахівців. Як інструктор, допомагав молодим курсантам опановувати справу борттехніка», – розповіла донька загиблого Анастасія.
Поховали офіцера на Алеї Героїв Сухоярського кладовища у місті Біла Церква на Київщині.
В Ігоря залишилися мама, дружина, донька, інші рідні, друзі та побратими.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://memorial.ua/

https://uk.wikipedia.org/

https://www.facebook.com/ Липовецька міська рада

2 березня 2022 року… Ці березневі дні навіки увійдуть в історію Харкова страшними обстрілами. Ворог мстився мирному місту за провалені штурми…
1 березня – страшний ракетний удар по будівлі Харківської обласної адміністрації.
2 березня – палаючи під ракетними залпами будівлі біля Дзеркального струменю…
Ворожі літаки проносилися над містом. Бомби летіли на Харків.
Ворог мстився криваво і без жалю.
Того дня, 2 березня, ворожа бомба влучила у розташування 113-ї бригади ТРО. Пекло вогняного смерчу забрало життя 16 бійців Харківської тероборони. Серед них — майор Владислав Юровський – випускник ХАІ, заступник начальника штабу Харківської бригади ТРО 113 (ВЧ А7041).
Харків був для Владислава не просто рідним містом. Це було його серце, його душа. Місто, за яке він відав найцінніше — своє життя.
Народився у Харкові 12 жовтня 1971 року. З дитинства захоплювався футболом, разом з батьком був завзятим вболівальником харківського Металісту. Мабуть саме вболівання за рідну футбольну команду згодом переросло у справжній патріотизм та бажання захищати Україну.
У старших класах вступив до Фізматшколи ХАІ, а у 1988-му став студентом факультету Систем управління. Він був саме з тієї унікальної породи хайовців, на яких тримається студентське життя ХАІ – встигав навчатися і займатися спортом, організувати факультетські свята і влітку попрацювати у студентських будівельних загонах.
1994 рік – омріяний диплом і лейтенантські погони після військової кафедри ХАІ. Далі працював у Центрі економічних досліджень і управлінського консультування «Консульт», відповідав за комп’ютерно-інформаційну складову організації.
Активний учасник харківського Євромайдану. З початком окупації Криму та Донбасу став волонтером. У 2015 році приєднався до ЗСУ, а згодом увійшов до територіальної оборони Індустріального району Харкова.
Рідні та друзі напишуть про нього:
«Владислав став одним із засновників територіальної оборони Харківщини. Протягом п’яти років він докладав неймовірних зусиль для її становлення та розвитку. Це один із тих ентузіастів, кому ми завдячуємо тим, що територіальна оборона Харкова змогла дати гідну відсіч ворогу у 2022 році… 24 лютого 2022 року бійці тероборони першими вступили у бій із російськими військами, ціною власних життів зупинили ворога та не дали захопити Харків».

2 березня ворожий літак вдарив бомбою по розташуванню 113 бригади ТРО
Бійці пізніше напишуть:
«02.03.2022 року ворожою авіацією був здійснений обстріл ОКП військової частини А7041, в результаті обстрілу ОКП був знищений. Але це не зламало військовослужбовців, а навпаки додало це більше злості та ненависті до ворога…»

З часом на цьому місці з’явиться табличка (а потім невеликий меморіал):
«На цьому місці 2 березня 2022 року під час авіабомбардування міста Харкова, виконуючи священний обов’язок по захисту Батьківщини від рашистських загарбників, загинули воїни 113 ОБР ТРО ЗСУ:
молодший лейтенант ІВАН БОНДАРЕНКО
солдат СТАНІСЛАВ ВОЛОВІК
солдат ІГОР ВОЛОХОВ
солдат ДЕНИС ГУМЕНЮК
майор ВІТАЛІЙ ІСАЄНКО
солдат ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕНКО
майор СЕРГІЙ КОСТЕНКО
солдат ДМИТРО МУНАЄВ
капітан ПАВЛО НОВОСЕЛОВ
капітан ВОЛОДИМИР ЮРЧЕНКО
майор ОЛЕКСАНДР БЕЗУГЛИЙ
солдат ДЕНИС СОКОЛЕНКО
старший солдат ДМИТРО АРХІПОВ
солдат АРТЕМ ДЕЙНЕКО
лейтенант ВІТАЛІЙ ЯКОВЛЕВ
майор ВЛАДИСЛАВ ЮРОВСЬКИЙ

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

30.03.2014 року у Харкові був черговий майдан. Збиралися на площі Конституції. Я була дуже рада, що поруч зі мною була моя онука, що приїхала по документи у Харків з другого міста, де вчилася у магістратурі.
Коли хлопці — футбольні фанати почали займати стрій у колоні, щоб рухатися, ми вже стояли навпроти магазину Ведмедик і були в захваті від їх організованості. Запам’ятався хлопець у світло-сірому спортивному костюмі з мегафоном, що керував.
Фанати розтягнули банер з написом “Единая страна”, виконали гімн і… ми вперше почули їх хіт “Путін х**ло, ла-ла-ла”. Зрозуміло, що це була перша демонстрація незламності і рішучості українців! Кінцевим пунктом ультрас був стадіон, харківський “Металіст 1925” проводив матч за путівку до Прем’єр-ліги з командою Колос (Ковалівка).

Потім прийшла інфа, що на хвіст колони напали антимайданівці, але дуже швидко на захист прибігли хлопці з перших рядів.
Серед фанатів був і хайовець Дмитро Лінський…
Хлопець з Краснограда (тепер Берестин), що на Харківщині. Дмитро Лінський народився 08 січня 1995 року. Любов до футболу привела юного вболівальника на фанатську трибуну «Металіста», а згодом і до колективу WTF, який на початку своєї історії був зосередженням молоді більш відомого Kharkiv City Patriots.
У 2012 року вступив до ХАІ.
Але прагнучи волі для української нації, він з 2015 року долучився до Азовського руху. Спочатку це був Нацкорпус, а в 2016 році вже підрозділ АЗОВ.
Дружина Дмитра — Лариса Різван згадує, що до 19 лютого 2022-го вона була в Краснограді. Дмитро із її старшим сином Давідом залишились в їх домі в Маріуполі. Перед самим початком бойових дій вона повернулась в припортове місто, бо чоловік сказав їй, що ось-ось розпочнеться війна і вона хотіла бути поруч з ним.

«Я зібрала речі і повернулась до своїх рідних і до 22 лютого Дмитро був зі мною вдома. Вони тоді мали змогу не жити на базі, а приходити кожен вечір додому після роботи.
В ніч 22 лютого вже був наказ, щоб бійці залишались на місці.
Полк Азов, останні пів року, потужно готувались до захисту країни від ворога. Вони знали, що буде війна, все діло часу.
Весь цей час бійці дуже серйозно говорили з рідними з приводу вторгнення. Тому, майже, всі рідні полку “Азов” почали виїжджати з Маріуполя вже 22 лютого. Керівництво надало спецавтівки, щоб родини мали змогу виїхати з міста. Я відмовлялась. Відтягувала час. Не вірила, що війна може затягнутися, що може бути масштабною. Як і кожна любляча дружина намагалась залишитись і підтримати чоловіка. З чоловіком та дітьми 6 років жили в Маріуполі, бо він військовий та і база їх була там, майже 2 кілометри від дому.
24 лютого о 4-й ранку я зрозуміла, почалась війна. Я дзвонилась до чоловіка, він сказав зібрати все необхідне і виїжджати з міста. Пам’ятаю, що зателефонувала BlaBlaCar домовилась з автобусом, але вони виїхали без мене з сином. Тоді Дмитро почав шукати автівку. Він не знав, як розірватись між сім’єю та країною, бо всі хлопці вже стояли на захисті. В той момент їм було не до своєї рідні та сімей. Один з побратимів Дмитра, який був звільнений від служби, допоміг нам виїхати з міста. Вже через дві години на блокпості почались обстріли мирного населення, людей розстрілювали».
Дмитро ніколи не боявся викликів долі та був готовий віддати життя за Батьківщину. Серед побратимів «Сектант» був завжди другом та шанував кожного, а головне — вмів цінити дружбу. Останніми роками допомагав своєму командиру Станіславу Парталі, так вони і стали приятелями. Дуже прискіпливо ставився до своєї роботи, а побратими завжди могли покластися на Дмитра.

«Сектант» мав багато хобі та полюбляв активний відпочинок. Окрім тренувань на полігоні, змагань з боксу та футболу, займався водолазними курсами, стрибками з гелікоптера з парашутом, хотів поїхати на змагання зі снайперської стрільби. Читав багато книжок зі снайперської тактики, а улюбленим фільмом був «Американський снайпер». Дуже на Дмитра вплинула смерть побратима «Баррета» в березні 2018. Можна казати, що ця втрата його сильно змінила. Близькі Азовця згадують, що він дуже чутливо відносився до кожної втрати. В ці миті у його очах була жага помсти за кожного з друзів. Разом з тим, Дмитро був добрим та щирим, дбайливим сином, чоловіком та батьком. Наприкінці кожного дня дзвоним мамі та бабусі, що було для нього дуже важливим.
Жив у громадянському шлюбі зі своєю коханою та мав багато планів на майбутнє. Одружитися офіційно навесні 2022 року, купити будинок у Маріуполі, зробити з нерідного сина, якого виховував з шести років, чемпіона світу з боксу.

Та, на жаль, цим планам не судилося звершитися. Дмитро Лінський поліг у бою 28 лютого 2022 року.
Зі слів дружини: “Останній дзвінок був 28 лютого вранці. За всі ці дні нічого не їв крім снікерсів і коли. Навіть в останньому відеозв’язку я бачила, що він дуже втомлений. Все говорив, що то не важливо, енергія є, а значить буде перемога. О 14.00 попередив, що має перерву і піде поспить хоча б з дві години. Телефон вимкне, тож зв’язку не буде. О 14.30 прийшло останнє повідомлення: “Я дуже втомлений”
Між 17:00 та 18:00 Дмитра не стало.
Загинув 28 лютого 2022 року у селі Лебединське Маріупольського району Донецької області, виконуючи наказ свого командира. Він навіть у той момент, коли мав можливість покинути позицію, продовжував розвідувальні дії, і його автівка потрапила під обстріл.
Останніми його словами коханій були: «Все буде добре, я завжди з тобою!».
Останній його бій відбувався за Маріуполем на блокпосту. Хлопці, які вижили, спочатку намагались забрати тіло, але йшли жорстокі бої. На кожних 4-х наших бійців було 54 росіяни. Агресор вів потужні обстріли. Хлопці просто не змогли його витягнути. Ліпший Друг Дмитра командир, який віддавав накази, коли дізнався про його загибель, десь через годину намагався прорватись на поле бою та витягнути тіло. Вогонь не вщухав. Все ближче і ближче наближався ворог. Треба було відступати…
«Мій чоловік був дуже доброю та порядною людиною. Чоловік-сонце, чоловік-позитив! Сім років нашого спільного життя він носив мене на руках, дарував неймовірне піклування та радість. Тільки на роботі він був іншим – серйозним та суворим, з жагою помсти за кожного побратима, за кожен метр землі… Пишаємося, що мали можливість бути сімʼєю з нашим Героєм. Любимо та памʼятаємо його назавжди!» – розповіла дружина загиблого воїна Лара Різван.
Прощання відбулося 3 червня 2024 року в крематорії на Байковому кладовищі в Києві.
11 червня 2024 року з Дмитром попрощалися в рідному Краснограді де й поховали його на «Алеї Слави».
На честь вшанування памʼяті у м. Берестин названо вулицю “Дмитра Лінського”.

Нагороджений відзнакою “За участь в АТО”. (2016р.)
Нагороджений орденом (2022р.) «За мужність» III ступеню (посмертно).
Нагороду загиблого героя передали його рідному братові Денису.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://uk.wikipedia.org/wiki/

https://krasnograd.info/articles/308431/abo-zi-schitom-abo-na-schiti-azovec-dmitro-linskij

https://krasnograd-rada.gov.ua/linskyi-dmytro-serhiiovych/

https://www.standsofheroes.com/tribuna-geroev/dmitro-sektant-linskiy

https://www.instagram.com/p/C4X7_a6sVUn/