Олексій народився в Запоріжжі в 1986 році.
Його мама — заслужена вчителька 63-ї Запорізької гімназії Лілія Миколаївна Круліковська — залишила теплий слід у серцях багатьох поколінь учнів.
Після школи, продовжуючи славну традицію запорізьких моторобудівників, Олексій вступив до ХАІ на факультет авіаційних двигунів. Навчався на кафедрі теорії авіаційних двигунів (201), за спеціальністю «Газотурбінні установки і компресорні станції». Студентське життя, навчання, омріяний диплом…
Після закінчення університету він повернувся до рідного Запоріжжя й працював на легендарному ДП «Івченко-Прогрес». Інженер-конструктор відділу силових установок та реверсивних пристроїв.

О 15:18 мирне місто сколихнув ракетний удар. П’ять страшних вибухів. П’ять стовпів чорного диму здійнялися над житловими кварталами.
“Внаслідок атаки загинуло четверо людей, ще 23 — зазнали поранень…” — сповістять новини.

Серед загиблих — Олексій Круліковський…

Наступного дня в 63-й гімназії з’явився допис:
“Коли помирає людина, світ стає біднішим. Ми втрачаємо її думки, її бачення світу, її щедру душу.
Ця клята війна забирає найдорожче — наших дітей…Унаслідок ракетного обстрілу обірвалося життя Олексія Круліковського — нашого випускника, сина нашої колеги, Лілії Миколаївни, яку знає і пам’ятає не одне покоління учнів. Він пішов у засвіти…
Боляче… невимовно боляче писати ці слова. Про Льошу — енергійну, добру, працелюбну людину.
Люблячого сина, брата, чоловіка…”

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ НЕВИННИМ ЖЕРТВАМ!
НЕМА ПРОЩЕННЯ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://24tv.ua/

https://www.facebook.com/groups/441420679828554/

https://www.facebook.com/profile.php?id=100012146205607

СЬОГОДНІ УКРАЇНІ ПОТРІБНІ ФІЗИКИ, МАТЕМАТИКИ, ХІМИКИ ТА ІНЖЕНЕРИ.

Наш технологічний розвиток і наші перспективи як держави залежать від теперішніх семикласників — десь у цьому віці у хлопців і дівчат формується бачення їхнього майбутнього фаху. І державі треба докладати всіх зусиль, щоб молодь хотіла вивчати точні науки. А цифри, на жаль, тривожні: на фізику та хімію в Україні навчається критично мало студентів. На вчителів природничих наук у провідних педагогічних університетах — одиниці.
Тоді як в Росії щороку ці спеціальності здобувають тисячі. Це виклик, який ми не маємо права ігнорувати. Без власної науки, якісної освіти та підготовки фахівців у природничих і технічних галузях неможливо побудувати технологічно сильну державу. Особливо, коли безпека залежить від технологій. Формула майбутнього проста: сильна освіта — сильна національна безпека. Тому все починається зі школи, де молодь повинна здобувати не лише знання, а й базове розуміння того, що вона має право самостійно обирати своє майбутнє.
І ще один важливий момент, який хотів донести студентам: створюйте сенси, любіть свою роботу і, попри все, залишайтеся гарними людьми. Коли ви любите і повністю віддаєтеся роботі, ви неодмінно станете частиною якоїсь великої історії. Дякую українській молоді за цю розмову, вдумливі питання, відкритість і зацікавленість. Саме вам творити майбутню історію України, ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність і розбудовувати державу, за яку сьогодні бореться наш народ.

NV.UA
У середу, 14 жовтня, Метрополітен-опера підтримала Україну та український народ у боротьбі за свободу та незалежність під час повномасштабної війни, розв’язаної Росією. Оркестр виконав гімн України. Перед початком основної програми – опери Верді Макбет – на сцену «Метрополітен-опери вийшов її генеральний директор Пітер Гелб. Він сказав промову, в якій висловив непохитну підтримку Україні.
«З моменту жорстокого та незаконного вторгнення Росії в Україну Метрополітен-опера твердо підтримує боротьбу України за свободу та справедливість. Сьогодні, коли Україна зазнає безперервних і нещадних атак, вона потребує нашої підтримки — підтримки всього світу — як ніколи раніше. На знак солідарності просимо вас підвестися, доки звучатиме Державний гімн України», — сказав Пітер Гелб.

Оркестр «Метрополітен-опера» під керуванням диригента Янніка Незе-Сегена виконав гімн України, а зал слухав його стоячи.

«Який приємний сюрприз і яка неймовірна честь стати свідком такого сміливого прояву підтримки України сьогодні ввечері в Метрополітен-опері», — поділився дизайнер і стиліст Кевін Герцог з Нью-Йорка, який прийшов послухати оперу Верді.
«Пролунали схвильовані вигуки, а потім характерний шарудіння: сотні людей одночасно піднялися зі своїх місць. Приблизно на чверті виконання раптово залунав чоловічий голос – хтось почав підспівувати. Люди довкола почали озиратися, намагаючись зрозуміти, кому належить цей голос, але мені так і не вдалося його знайти. Чоловік, безумовно, був чудовим співаком; це був виступ, гідний сцени Метрополітен-опери — хай і спонтанний, і загадковий.Можливо, з віком я став сентиментальнішим, але мені здалося, що це був один із тих рідкісних моментів, коли різницю між нами зникає і залишається лише те, що нас об’єднує, — наша людяність», — поділився він своїми враженнями.

Ярослав народився 30 вересня 1976 року в с. Чернухіно, Перевальського району, Луганської області.
В 1999 році закінчив Харківський авіаційний університет ім. Жуковського та здобув спеціальність інженер-конструктор авіабудування.
Працював:
• 2000—2007 рр. — «Авіаційно-науково-технічне конструкторське бюро „Антонов“ АНТК ім. Антонова» провідним інженером з проєктування та продовження ресурсу літаків АН-124, «Руслан» і АН-225, «Мрія».
• 2010—2017 рр. — ТОВ «УкрПрогресТехУкраїна» інженером у відділі міцності конструкції літаків фірми BOEING.
• 2021—2023 рр. — ТОВ «Майстер-1» інженер-конструктором з розробки та виготовлення обладнання для бізнесу у сфері гастрономії.

Додаткова робота:
• ТОВ «Практика» — інженер-конструктор з проєктування та виготовлення бронеавтомобілів.
• ТОВ «Ікар» — інженер-конструктор з підтримки парку літаків.
• ТОВ «Фортуна» — інженер-конструктор з проєктування та виготовлення катерів, плавучих майданчиків тощо.
• ТОВ «Босна-ЕлДжи» — головний інженер з проєктування та виготовлення побутових вібраційних насосів подачі води.

У ЗСУ з серпня 2023 року.
Проходив військову службу у 71-ша окрема єгерська бригада (Україна) (А4030) на посаді командира розвідувальної групи спеціального призначення.
Грудень 2023 — 01 квітня 2024 року брав участь у бойових діях в районі н.п. Авдіївка, Очеретино, Новокалинове, Новоолександрівка, Уманське, Покровського р-ну, Донецької області.

Загинув 01 квітня 2024 року в Уманське, Покровського р-ну, Донецької області.
Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня посмертно[1]
Похований 10 квітня 2024 року на Берковецьке кладовище м. Києва.

В пам’ять про загиблих військовослужбовців у селищі Гончарівське Чернігівського району 28 листопада відкрили Алею Слави.
На ній розмістили портрети 19 бійців, які народились, навчались, проходили службу та проживали в громаді.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://uk.wikipedia.org/wiki/

https://suspilne.media/chernihiv/

https://x.com/falledlenin/status/

Народився Андрій 7 серпня 1974 року в м. Харків.
У 1991 році закінчив Харківську школу №55. Дуже любив спорт, особливо футбол.
У 1998 році здобув кваліфікацію «інженер-механік» на факультеті «Технології виробництва літальних апаратів» Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».

Травень 2003 року. П’ята річниця випуску.

Свій військовий шлях Андрій почав з навчання на військовій кафедрі. Закінчивши кафедру, отримав звання молодшого лейтенанта.
Професійний шлях майбутній захисник розпочав у м. Харків. З 2006 року Андрій займався підприємницькою діяльністю.
Згодом працював на посаді провідного інженера відділу матеріально-технічного постачання Інституту сцинтиляційних матеріалів Національної академії наук України.
Історія боротьби Андрія ПАЛЬОХИ за Україну розпочалась ще у 2015 році з гарячих точок АТО. Він займав посаду командира зенітного ракетного взводу окремої мотопіхотної 58-ої бригади імені гетьмана Івана Виговського. Разом з побратимами брав участь в запеклих боях біля Попасної.
Із майбутньою дружиною Андрій також познайомився на війні. Вони об’єднались в боротьбі за незалежність, а війна з’єднала їхні серця.
У 2017 році Андрій одружився та створив родину.
Два роки поспіль він воював в АТО. Демобілізувавшись, повернувся до мирного життя в м. Харків.
У 2019 році в родині захисника сталася радісна подія – народився син.
У 2020 році Андрій служив у Роменському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки на посаді старшого офіцера мобілізаційного відділення.
У кінці 2021 року пішов на військову службу до територіальної оборони. У складі ТРО боронив Сумський кордон та воював на Донецькому напрямку.
Був командиром взводу вогневої підтримки 152 батальйону територіальної оборони Збройних сил України.
Відповідальнісь, оптимізм і спокій у будь-якій ситуації — головні якості Андрія ПАЛЬОХИ. Основним для нього було збереження особового складу. Від завжди дбав про хлопців, з якими служив.
Андрій ПАЛЬОХА гідно давав відсіч російському окупанту на Сході. За його плечима оповитий війною Лиман… шлях важких боїв…
21 березня 2024 року зв’язок з захисником обірвався. Андрій вважався безвісти зниклим з 22 березня 2024 року.
Майже два тижні рідні жили в іншій реальності, де кожен день болів невідомістю. І тільки нещодавно стали відомі деталі загибелі Захисника.
Його любляче серце перестало битися на полі бою 22 березня 2024 року під час ворожого артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області.
Ворожа зброя забрала у взводу – найкращого командира. У дружини та сина – люблячого чоловіка й батька, у сестри – надійного брата, в української держави – відданого сина України!
Кортеж з тілом покійного захисника зустріли з пошаною, встеливши шлях живими квітами та прихиливши коліна, віддаючи останню шану пам’яті Героя.

Прощання з Воїном відбулось на Алеї Слави міста Ромни.
Тут, під супроводом священнослужителів, провели панахиду за загиблим військовослужбовцем.
На церемонію прощання прийшли рідні, близькі, керівництво громади, колеги з Інституту сцинтиляційних матеріалів НАН України, друзі, знайомі, однокласники, побратими загиблого та просто небайдужі мешканці громади, щоб висловити останню пошану та вдячність Воїну.
На вічний спокій Героя прийняла рідна земля, за яку він віддав найдорожче – своє життя.
Захиснику тепер навіки 49.

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерело:

https://khai.edu/ua/news/

https://dancor.sumy.ua/

https://www.isc.kh.ua/

https://wartears.org/

Валерій розпочав військову службу в 206 батальйон територіальної оборони ЗСУ наприкінці 2022 року. В лютому 2023 року в боях під Бахмутом отримав важке поранення ноги. В стрій повернувся спираючись на палицю та відмовившись від проходження ВЛК — так поспішав до своїх бійців. Відновлювався вже в підрозділі.

Валера прилетів до мене в розташування на «новій» євробляхі зі словами «Командире, я потім долікуюсь, а зараз маю вертатися! Ось навіть машину нову знайшов, щоб більше користі було», — згадує безпосередній командир Валерія Олексій «Марс».
«Троя» надзвичайно цінував кожного зі своїх підлеглих, завжди був для них непохитним прикладом і опорою. З взводом першим виходив на всі позиції; намагався створити для них найкращі умови служби і побуту; щоб дати перепочити своєму бійцю — сам ставав чергувати на спостережний пост.
«Троя» надавав всім оточуючим віри, що все буде добре, підтримував всіх і завжди був готовий прийти на допомогу. Тепер ми маємо втримати стрій і втілити його віру у перемогу добра.
Тим ранком на позиціях «Троя» першим зустрів штурмову групу противника. Ніхто не сумнівався — він стоятиме за своїх людей до кінця. Побратими помстилися, штурмова група була розбита, позиція утримана, проте ніщо не полегшить нам біль цієї втрати…
7 березня 2024 року під час виконання бойового завдання на Мар’їнському напрямку загинув командир стрілецького взводу 206-го окремого батальйону 241-ї бригади територіальної оборони ЗСУ старший лейтенант Валерій Троя Троян.

Поховавали Валерія на Алеї Слави кладовища № 18 міста Харків.

Вже не можна достовірно переконатися, хто автор аканту у ФБ, але я вірю, що це саме Валерій Троян написав 06.03.2022 року: «Вірю в перемогу! Слава Україні!»

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

Джерела:

https://khai.edu/

https://novynarnia.com/

https://wartears.org/

https://www.facebook.com/valerij.troan.624682

https://my.science.ua/

Авторка: Христина Семерин.
Керівник проєкту: Олексій Болдирєв.
Світлинами поділилася сім’я Героя.

ФІЛОСОФ ІЗ РОЗУМОМ ІНЖЕНЕРА, РОМАНТИК У ПІКСЕЛІ ЗСУ.
Андрій Свящук (1975–2024)
(витяг)

Інженер за фахом і мисленням, якому було замало бути інженером. 
У бібліотеці рідної Жмеринки його знали всі. Коли приходив, питали: яку полицю ти ще не прочитав? Він, учительський син, тягнувся до філософії. Але відвідував гурток авіамоделювання. Тож поїхав навчатися в ХАІ – Харківський авіаційний інститут: на факультет літакобудування. 
Вже як одружився, вечорами просиджував у харківській бібліотеці Короленка над дисертацією. Вони в сім’ї жартували: «знову до коханки». 
Одногрупники поставали інженерами. Його приятель збудував у Києві аеродинамічну трубу, в якій тренуються парашутисти. А Свящук пішов в аспірантуру з філософії.
Він був естет, романтик і гедоніст. Любив жити. Цитувати Платона, милуватися заходом сонця, пити біля моря каву з красивої чашки. 
Мав внутрішню свободу: робити і говорити, що хоче. Це неможливо без іронії, якої Андрію не бракувало.
Його, впертого і сміливого, цікавило все. Катався під зимовим Харковом на лижах і сноуборді. Роками ходив у спортзал, займався боксом, їздив на ровері, бігав. В Одесі щоранку купався в морі. Катався на хвилях: на дошці, матраці, з вітрилом і без. Планував політати на дельтаплані. Навчився рибалити всюди, де була вода. 
Як у грі: ставив завдання, виконував і переходив на новий рівень. Чи то пак хаотично перестрибував: щось доводив до досконалості, до іншого швидко втрачав інтерес.
Жваво цікавився політикою. Завжди мав свою думку й вів довгі дискусії.
Любив готувати щось цікаве, з манерами шеф-кухаря: особливо плов і шурпу. Андрієва донька Софія не замовляє плов у ресторанах: навіть не шукатиме ніде такий смачний, як у батька. Він випробував сто рецептів, поки знайшов найкращий. Щоразу пів дня вибирав рис і правильне м’ясо, об’їжджаючи за спеціями східні базарчики. Пригощав друзів: за спільними застіллями можна оцінити, наскільки близькою була дружба. 
Колекціонував красиві чашки, кухонні ножі, кепки, термоси, бамбукові дощечки. Скуповував риболовецькі снасті. Знався на спортивному одязі. 
І хотів стати відомим філософом. 

***
Батьків познайомив ХАІ.
Дві випускниці заїхали до приятеля в гуртожиток. А він, такий хлопець-оркестр, наполіг, щоб дівчата зайшли послухати його гру на саксофоні. У тій кімнаті Алла зустріла Андрія. Начитаного, цікавого, інтелектуального. Він красиво говорив і завжди був у центрі уваги.
Свящуки мешкали на «Жуках»: це місцевість у Харкові поряд із лісопарком. Колись там була ферма, де жили коні, кози, ведмеді, вовки, фламінго, пелікан, олень і лисиця. Сім’я їх часто навідувала. Мама заморожувала залишки овочів для ведмедів. А тато годував вовків відкладеними з вечері кістками. 
Вони багато подорожували і ходили в гори у Криму. Їхнє улюблене місце – кримська бухта Ласпі. Небо там перетікає в лазурову воду. Цю синяву обрамлює темна зелень кущів, які тягнуться по кам’янистому березі, та дві гори обабіч: Ільяс-Кая і Куш-Кая. Вперше Свящуки дісталися сюди посеред ночі: довелося шукати з ліхтариками місце під намет. Відтоді приїздили щоліта, аж доки в Крим не вдерлися росіяни.
Софія їхала з дітьми інших «хайовців» у відпочинковий табір, але назад із ними ніколи не поверталася. Батьки підхоплювали її автівкою по дорозі з Харкова.

У Ласпі мама готувала їсти, купалась і засмагала.
Тато плив із надувним кріслом у море, а повертався з рибою і згорілою на сонці спиною. Він був шаленим рибалкою: міг везти з Харкова слоїк із зіпсованим м’ясом, бо прочитав, що на нього добре клює. Одного разу впіймав ската. Катав Софію на кріслі-матраці та вчив стрибати у воду.   
З Андрієм було про що поговорити, але складно жити. Він був різкий, саркастичний, запальний, цілком зосереджений на самовдосконаленні. Після повноліття доньки Алла з Андрієм розлучилися.
Друга дружина, Тетяна, прийшла в його життя під час повномасштабної війни.
***
Андрій і Софійка…
Вони мали гумор на двох. Андрій вчив її бути пильною і готовою до всього, стежити за речами в походах і поїздках. Софія, кажуть колеги, була «дитиною кафедри»: ходила з батьком на всі корпоративні свята. Йому вона завдячує вмінням думати та аналізувати.
В їхній харківській вітальні висіло дзеркало зі скрипками по боках: меншою дитячою і «дорослою». Андрій мав музичну освіту за класом скрипки. Софія закінчила клас саксофону. Вдома батько розучував із нею етюди – і завжди доводив до сліз, коли дівчинка помилялася в нотах. Його нестриманість і вимогливість отруювали її дитинство. Тільки з початком великої війни він сказав Софії, що пишається нею. 
Як заповзятий спортсмен Андрій вчив доньку їздити на роликах, велосипеді, лижах, сноуборді. Двічі-тричі на рік сім’я каталася в «Харківській Швейцарії» – це гірськолижний курорт поряд із їхнім районом. У процесі навчання вони з’їжджали разом на двох парах лижів. Щоразу Андрій просив не схрещувати ноги, Соня їх зрештою схрещувала, і вони, заплутавшись, падали. Інколи ще й когось збивали. 
Схили у «Швейцарії» пологі й безпечні. Софія завжди боялася стрімких трас. Рівно за місяць до загибелі Андрія вона спустилася з чорної – найскладнішої – траси в Буковелі. Перший, із ким захотіла поділитися радістю, був тато.

***
На кафедрі філософії ХАІ зібралися «фізики і лірики». Себто люди з технічною і гуманітарною освітою. Андрій Свящук був практичним філософом і так викладав: через призму інженерного досвіду. Вмів логічно пов’язати філософію і техніку. Це допомагало тлумачити ефемерні поняття людям із технічним складом розуму. 
Наприклад, він розповідав про упередження вцілілого на прикладі літакобудування. Під час війни інженери намагалися зміцнювати слабкі місця в літаках. Вони вивчали пробоїни в тих, які поверталися з бою. Це не допомагало. Насправді треба було аналізувати літаки, які не повернулися: адже помилки в їхній конструкції були критичні.
Або пояснював філософський закон переходу на прикладі літакового крила. Якщо зменшити якусь деталь, то іншу треба збільшити, щоби крило залишалося справним. 
Студенти цінували його за вимогливість, гумор і харизму. Він не говорив, як «треба» мислити, а власним прикладом заохочував інших. Не був лояльним в оцінках із міркувань, мовляв навіщо студентам технічного фаху філософія. Якось не поставив студентці «добре»: «Три поставлю, а на чотири ще треба підготуватися». Не прискіпувався, а вірив, що вона здатна на більше. І дівчина таки вивчила предмет на «відмінно».  
Андрій займався філософією науки і методологією наукового пізнання. Ставив питання, які перевертали усталені ідеї. Цікавився середньовічною філософією, проблемами права і знання в контексті держави, постмодернізмом, теоріями розвитку систем. Написав два посібники про права переселенців і ЛГБ+ спільноти.
Їздив на конференції в Іспанію, Францію і Швецію. 

Інженерний дух його не покидав. У якомусь році Свящук із приятелем організували виробництво спортивних велосипедів. Перед вторгненням РФ він доповів на семінарі про автопілоти у транспорті на засадах штучного інтелекту. Вийшла палка годинна дискусія про те, хто відповідає за помилки й аварії: інженер чи водій. По суті про відповідальність науковця за свою роботу. 
Коли захистив дисертацію про маргінальність у мережевому суспільстві, покладав на неї надії. Але науковий ступінь не змінив планів кафедри: все та ж чверть ставки. Попри те, хотів писати докторську. З війська просив колег надсилати йому книжки, щоби продовжити вчити англійську. 
Він був патріотом своєї кафедри та університету, у стінах якого провів 25 років життя. Почасти, кажуть колеги, це їх він пішов захищати від росіян.
***
У 2014-му Андрій Свящук кидає все й їде до Києва копати бруківку. 
Він якраз захопився синергетикою, наукою про самоорганізацію складних систем. Досліджував, як особисте стає спільною справою і як можна самоорганізуватися для загального блага. 
Колеги вважають, що Андрій поїхав побачити все на власні очі. Переконатися, чи немає в сюжетах із Києва штучної картинки.   
Майдан вразив його народним підйомом і солідарністю. Розказував, як зранку читає на стіні Михайлівського собору список необхідного, а в обід усе вже викреслено. Як підлітки волочать на Майдан тюки з водою. Як бабця ледве тягне по зледенілій вулиці візочок речей для протестувальників. 
Тоді на їхній кафедрі були «гойдалки». Не всі підтримували Майдан. Андрій про «майданутих» не сперечався. Приніс на роботу плакати «Як розпізнати сєпара» і почепив на стіни. Декілька штук розклав на своєму столі, по сусідству з яким сидів прихильник Росії. І суперечки помалу вщухли. 
Повернувшись до Харкова, Свящук написав есей про «диво самоорганізації» і став волонтером. Возив на фронтову Донеччину ліки, воду, їжу, амуніцію. Це не минало без наслідків: якось йому прокололи шини, побили в автівці скло.
Він продовжив міркувати про нову ідентичність та майбутнє України. В одному проєкті писав про розбудову «структурно нового інформаційного простору всередині країни та зовні, розірвання усіх зв’язків із колоніальним минулим, створення образу нового українця, успішного, заможного, що досягає успіху в новій реальності інформаційного суспільства».
«Я вважаю, – продовжував, – що саме тепер, у контексті обставин війни та розриву впливу сусідньої держави настав час реалізації нової архітектоніки суспільства України. Нове майбутнє починається із принципово нових систем цінностей, що насамперед формують соціальну реальність».
– Його позиція була така: якщо навколо ідеї збираються люди і виникає дієва спільнота, то ця ідея чогось вартує, – міркує Світлана Широка. – Ми не ділилися думками, але мені здається, що саме тоді сформувалася його готовність боротися за свої переконання.
***
Велику війну Андрій Свящук зустрів в улюбленому місті – Одесі. 
Перед вторгненням вивіз за кордон сім’ю приятеля дитинства. Згодом долучився до війська – без зайвих слів: «Треба йти, бо далі буде гірше». Не піти для нього було б зрадою себе, кажуть колеги. 
Спочатку він ніс тилову службу: штаб, шикування, наряди. Згодом перевівся туди, де знадобився його інженерний розум. А знадобився він у розробці славетних морських дронів. 

Побратими кажуть, що Андрій Свящук «топив кацапські корита».
Коли Збройні Сили знищили головний крейсер окупантів «Москва», Андрій написав колегам: «А ми доклали до цього руки». Він любив похизуватися, хоча робив це з самоіронією. 
Затяжна війна з’їдає людей, якщо не робити пауз. Якогось дня Андрій припинив бігати зранку: бракувало часу та сил. Казав, що ворог пристрілюється: біля місця його служби з’явилися вирви від прильотів. Мав лихе передчуття. 
З’їздив до Харкова допомогти матері, яку забрав зі Жмеринки. Тоді від чергового російського удару загинули люди, серед яких і студентка ХАІ. Приліт стався через будинок від маминого будинку. Андрій забивав фанерою вікна в її квартирі.
Він загинув невдовзі, під час удару РФ по Одесі.  
Після трагедії донька з мамою розбирали Андрієві речі. У холодильнику стояла каструля з шурпою. Так вони востаннє покуштували його фірмову страву. 
У пам’ять про тата Софія зробила таке ж татуювання з левом, яке мав він. Якщо вона обійме себе за протилежне плече, лев опиниться навпроти серця. 
Ніби проживши кілька життів, Андрій Свящук постійно змагався за кращого себе. А віддав життя в боротьбі за кращу, вільну Україну.

https://www.academia.edu/

На щиті – 6 березня 2024 р.
На фронті загинув доцент Харківського авіаційного інституту Андрій Свящук

КЛЯТА ВІЙНА…
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ТОБІ, ВОЇНЕ!
НИЗЬКИЙ УКЛІН ВІД УСІХ УКРАЇНЦІВ!

СОРОКОВИНИ

Народився 17.03.1943.
Виховувався мамою і вітчимом в шахтарському місті Красний луч.
Після закінчення середньої школи разом з друзями приїхав поступати до ХАІ. Не пройшов по конкурсу. Потрапив до армії. Служив в ракетних військах .
В 1966 році знов приїхав поступати в ХАІ. Поступив на радіотехнічний факультет спеціальність 0624.
Був незмінним старостою групи 510.
Користувався авторитетом і повагою у товаришів.
Був розподілений на підприємство в Київ, де відпрацював два роки. Потім повернувся до Кр.Луча, де і працював до самої пенсії за фахом.
Жилося непросто, був патріотом України.
Одружений, має доньку.

Гончар Валентина:
Володя був справжнім старостою.
Він був старшим і добре розумів значення слова «відповідальність», і він відповідав за нас.

Олійник Наталія:
Сесію другого курсу складала поспіхом — Кулик Толя пізно покликав у будзагін до Тюмені — нахапала трійок.
Все, що заробила в будзагоні, віддала мамі, а потім позичала гроші у одногрупника Корольова — стипендії не було.
Пішли з Ларкою Багровою на підробіток у закриту лабораторію інженерного корпусу.
А Володя нишком сходив до профкому факультету і попросив за мене…

Печаль печальна …
Світла память …